This page in cp 1251

Чорний л╕с

На початку серпня 1992 року здавалося, що мо╓ життя ╓ розписане на добрих п'ять-десять рок╕в наперед. Та примхи дол╕ не зв╕дан╕. Як я м╕г тод╕ знати, яке складне майбутн╓ чека╓ на мене, буквально за рогом найближчого будинку, що я кину мед╕нститут нав╕ть не почавши його, на довг╕-довг╕ роки в╕дчужуся в╕д батьк╕в, що моя повед╕нка приведе мат╕р до хвор╕б серця ╕ вкоротить ╖╖ нещасний в╕к? Чи що м╕й батько посив╕╓ буквально на протяз╕ м╕сяця, а я залишу коло сво╖х друз╕в, знайомих, ╕ всю дистанц╕ю, в╕д тогочасних вершк╕в сусп╕льства до малозабезпечених низ╕в я покрию в дек╕лька карколомних стрибк╕в?

Але що дивно, нав╕ть якби мене би переконали з беззаперечними доказами, що мо╖ вчинки приведуть до всього того i дали мен╕ ще один шанс опинитися на тому ключовому житт╓вому роздор╕жж╕, то, мен╕ зда╓ться, що нав╕ть такий який я ╓ тепер, пошарпаний ╕ потр╕паний життям, наповнений г╕рким досв╕дом, я би все одно зробив той самий виб╕р. Той бурхливий р╕к сформував мене, оточив душу мов скульптор гострим р╕зцем, кожен удар резонуючи скалками болю по ближн╕м ╕ по мен╕ самому. Та душа, то мо╓ тепер╕шн╓ я, далися такою дорогою ц╕ною, що тепер, нав╕ть якщо вони приречен╕ на в╕чну г╕╓ну вогненну, я буду триматися за них як за ╓дину твердь, що залишилася мен╕ в житт╕.

Але в те л╕то я про те все не м╕г п╕дозрювати, нав╕ть в страх╕тливих снам (якби вони тод╕ бували в мене). Тод╕ все складалося якнайкращим чином. Л╕то проходило дуже щасливо. Я усп╕шно здав вступн╕ екзамени ╕ був зарахований на перший курс Льв╕вського мед╕нституту. Житиму я ╕ дал╕ з батьками, в наш╕й комфортабельн╕й кватрир╕ в самому центр╕ Львова. Батька мого, Олекс╕я Тимоф╕йовича Бендлявського, добре знали в мед╕нститут╕, в╕н колись працював там тривалий час. В╕н ╕ дал╕ п╕дтримував дружн╕ ╕ робоч╕ контакти, так що деяких з╕ сво╖х майбутн╕х професор╕в я вже знав. Нав╕ть практику я швидше всього проходитиму у Львов╕: м╕й батько вже коло п╕втора року зав╕дував колишнею спец-л╕карнею Прикарпатського в╕йськового округу (де працювала теж ╕ моя мама, Ра╕са Григор╕вна). За час╕в Союзу там п╕дл╕ковувалася в╕йськова ╕ номенклатурна ел╕та з╕ сво╖ми с╕м'ями. Перебудова похитнула вс╕ сусп╕льн╕ устави. На щастя л╕карню не порозкрадали, а нещодавно, завдяки зусиллям ╕ зв'язкам мого батька, там нав╕ть зробили реновац╕ю, ╕ л╕карня так ╕ залишилася на ╓вропейському р╕вн╕, а може ╕ переплюнула його. Контингент кл╕╓нт╕в трохи зм╕нився: в╕йськових пот╕снили, але всяк╕ колишн╕ парт╕йн╕ боси усп╕шно адаптувалися, укра╖н╕зувалися, ╕ проходили тепер як новоспечен╕ депутати ╕ супер-б╕знесмени. Цього ╕ минулого л╕та я нап╕воф╕ц╕йно працював там, допомагаючи комп'ютер╕зувати базу данних про хворих, ╕ було ц╕лком лог╕чно, що цей заклад так же гостинно розкри╓ об╕йми, коли я стану студентом-практикантом а пот╕м ╕ дипломованим медиком, ╕дучи по стопам батьк╕в.

Вар╕ант працевлаштування в ╕ншому м╕ст╕ виключався. Я був ╓диною, п╕знюю, найнайулюблен╕шою дитиною. Все сво╓ св╕доме життя я прожив в лон╕ с╕м'╖, купаючись в ласц╕ ╕ любов╕ батьк╕в. Нав╕ть школа, 4-та з поглибленим вивченням англ╕йсько╖ мови, була майже продовженням с╕м'╖. Батьки багатьох мо╖х однокласник╕в оберталася в начальницьк╕й стратосфер╕, ╕, як я тепер бачу, вс╕ мо╖ найближч╕ друз╕ були д╕тьми приятел╕в мо╖х батьк╕в. В нас вдома не було н╕яко╖ "комендантсько╖ години", але майже завжди я проводив веч╕р вдома, якщо не в себе в к╕мнат╕, читаючи книжки чи щось роблячи на комп'ютер╕, то в в╕тальн╕, граючи з батьком в шахи чи дивлячись разом телев╕зор. Мама любила р╕зн╕ ╕ноземн╕ сер╕али, котрими в той час киш╕ли в╕тчизнян╕ телехвил╕, а також р╕зн╕ шоу ╕ в╕кторини, так╕ як "Поле чудес" (хоча при цьому називала ведучого "щуриком" ╕ вс╕ляко кепкувала з нього). Батько в╕ддавав перевагу новинан ╕ спорту (тобто огляданню спорту). Втрьох найохоч╕ше ми оглядали "Що, Де, Коли", неодм╕нно вбол╕вали за знавц╕в, намагалися вгадати в╕дпов╕д╕, демонструючи свою ерудиц╕ю. Часто мен╕ вдавалося випередити вс╕м, нав╕ть тих на телеекран╕, ╕ батьки з горд╕стю повторювали, що мене сл╕д послати на телестуд╕ю. Хоча ми тро╓ були так╕ р╕зн╕, в нас р╕дко були суперечки, що дивитися, чи суперечки взагал╕. Я пам'ятаю, як мат╕р раз сказала про Вал╓р╕я Л╓онть╓ва, коли в╕н позбувся сво╓╖ пишно╖ перуки, що в╕н "обсмоктаний ╕ не ма╓ н╕ чуття на добру музику н╕ голосу", ╕ з того часу (нав╕ть дотепер) я його не можу серйозно сприймати як сп╕вака.

В старших класах я попав п╕д вплив всяких Майкл╕в Джексон╕в ╕ Пет Шоп Бойс╕в. Батьки, хоча не под╕ляли ╕ не розум╕ли цього нового в╕яння молод╕жно╖ моди, будучи прогресивними батьками, не перечили свому чаду, тим паче, що все обмежувалось зачинянням в себе в к╕мнат╕ ╕ лов╕нням кайфу через навушники.

Я добре знав, що я зразкова дитина ╕ мав велику владу над батьками. Але я ╖╖ зовс╕м не використовував, не зловживав, бо все, що хот╕лося мо╓му апетиту, в мене вже було, включаючи персональний комп'ютер, що в т╕ часи було неабиякою диковинкою. (Добробут нашо╖ с╕м'╖ пост╕йно зростав, незважаючи на всяк╕ грошов╕ ╕ державн╕ реформи).

Пол╕тика мене не ц╕кавила. Батько н╕коли не був комун╕стом, хоча це колись дуже зашколило його кар'╓р╕. В радянськ╕ часи ми слухали "Голос Америки" ╕ серед сво╖х в╕дкрито обговорювали лицем╕рн╕сть "сов╓т╕в". Я швидко все схоплював, вм╕в читати м╕ж рядк╕в, але дуже ч╕тко знав границю м╕ж тим, що можна казати поза с╕м'╓ю а що н╕. Спочатку ми з запалом прив╕тали сусп╕льн╕ ╕ державн╕ зм╕ни, але батьки дуже швидко зрозум╕ли, що вс╕ стар╕ партократи так ╕ залишилися на сво╖х м╕сцях зм╕нивши лише вив╕ски (╕ на жаль, виявилися правими).

Так чи ╕накше, нав╕що витрачати нерви на чвари пол╕тик╕в, коли життя таке прекрасне в с╕мнадцять рок╕в? Коли людина ма╓ вже достатньо житт╓вого досв╕ду ╕ переконань, що б зум╕ти розп╕знати ╕ оц╕нити красу нав╕ть в найбуденн╕ших др╕бницях? В ранков╕й рос╕ на кв╕тах, де нав╕ть найдр╕бн╕ша крапля в╕дзеркалю╓ ц╕лий б╕лий св╕т. Чи в блакит╕ небес, вс╕ян╕й чудернацькими хмарами, де бува╓ в╕дгаду╓ш якийсь силует ╕ душа сповню╓ться коп╕йковим щастям, що вдалося щось створити ╕з хаоса, вирвати з лап небуття якусь деталь Божого замислу. В прохолод╕ вечор╕в, коли вбира╓ш вс╕ма порами молодого т╕ла ц╕лу гамму в╕дчуть, вловлюючи найменш╕ пот╕чки теплого пов╕тря в╕д остигаючо╖ брук╕вки чи прохолодн╕ дотики темних п╕д'╖зд╕в. В вузеньких вулицях старого м╕ста, де нам╕шано ст╕льки ╕стор╕╖, та╓мниць ╕ людських пристрастей на кожен квадраний метр. В випадкових перехожих, кожен з котрих несе в соб╕ ун╕кальний ╕ незбагненний св╕т, маленький вогник в╕д багаття людсько╖ сп╕льноти. В с╕мнадцять рок╕в ще можна впадати в безпричинну рад╕сть дитинства. Все-все ще попереду в океан╕ життя: ╕ далек╕ незнан╕ береги, що суджено в╕дкрити, ╕ випробування, яких молод╕сть т╕льки прагне, ╕ в╕рн╕ побратими, яким не буде нестач╕, ╕ те кохання, ╓дине на все життя, те, яке надасть зм╕сту вс╕й подорож╕.

Так ми жили. Можна з повним правом сказати, що я безхмарно р╕с в щаслив╕й ╕ дружн╕й с╕м'╖. Аж поки в нашому житт╕ не з'явилася Ганна...

Одно╖ серпнево╖ нед╕л╕ за вечерею батько пов╕домив, що минулого тижня до нас в л╕карню на стац╕онар поклали Ганну Хвостенко, та що недавно вийшла зам╕ж за Серг╕я Хвостенка, сина колишнього батькового однокласника Василя Гл╕бовича.

— То вони в зараз в Львов╕? — вирвалось в мене.

— Н╕, в Львов╕ т╕льки Ганна. Це строго т╕льки м╕ж нами, не треба щоби люди пл╕ткували, але на жаль вона не змогла вжитися в с╕м'ю. На додаток до того всього виявилося, що в то╖ ж╕нки ╓ одразу дв╕ дуже запущен╕ злояк╕сн╕ раков╕ пухлини. Одна прямо коло серця, неоперабельно. Жити ╖й залишилося десь ще р╕к, може нав╕ть менше.

Як╕сь холодн╕ кл╕щ╕ стиснули мене серце. Ганна! "Р╕к, може нав╕ть менше", не може бути!

— Таке життя, — з╕тхнув батько. — Як ╖й вдалося приховувати це так довго, не знаю. Судячи по всьому, в не╖ вже давно неймов╕рн╕ припадки болю.

"Тато, нав╕що ви це мен╕ кажете!" рвалося з мене назовн╕, але кл╕щ╕ перехопили горло.

— Б╕дна ж╕нка, — мат╕р теж з╕тхнула, — але яка скритн╕сть ╕ п╕дступн╕сть! Н╕кому н╕ слова...

Я сид╕в непорушно, боючись себе чимось видати.

— Так чи ╕накше, — продовжив батько, — все виявилося. Хвостенки ╕ до того не ладили з нев╕сткою, тут ще таке. Та ╕ Серг╕й теж... був дуже уражений цим. Жити н╕ вони з Ганною, н╕ вона з ними, не можуть. Зна╓ш, сину, в житт╕ бувають так╕ ситуац╕╖, коли нема╓ н╕ правильного р╕шення, н╕ правих, н╕ винуватих. Хвостенки добр╕ люди, Василь — м╕й в╕рний друг, але тут молоде подружжя розпалося так, що вже н╕як ╕ не скле╖ш.

— Ганна н╕чого доброго не принесла з собою, вони н╕коли ╕ не жили нормально, як одна с╕м'я. Та нав╕ть просто глянути, як к╕нчив ╖╖ батько, якщо його батьком язик повернеться назвати, ╕ все стане зрозум╕ло! — не втрималась мат╕р, несв╕домо схопивши ╕ з╕жмякавши серветку.

Батько нахмурився ╕ мат╕р зн╕чено змовкла.

— В результат╕ Ганна залишилася сама, без р╕дних, без грошей, без н╕чого — провадив батько. — Хвостенки в цих обставинах повелися дуже благородно. Оф╕ц╕йно розлучатися не було зм╕сту. Виставити людину на вулицю, нав╕ть якщо вона запод╕яла ╖м ст╕льки страждань, умисно чи н╕ (тут мати презирно хмикнула), вони не могли. Можеш сам уявити, в якому стан╕ зараз медицинське обслуговування в Укра╖н╕. Тому Василь попрохав мене влаштувати Ганну в нашу л╕карню. До реч╕, Ганна сама теж з╕ Львова. Ми не спец╕ал╕зу╓мося в онколог╕╖, але в нас ╓ добра база ╕ при такому д╕агноз╕ вже н╕яке спец╕альне обладнання не потр╕бне. Все що вона потребу╓, це квал╕ф╕кований догляд, знеболювач╕, ╕ спок╕й. Мат╕р не хот╕ла тоб╕ про це казати, але я вважаю, що краще, що б ти взнав в╕д нас, а не лапав всяк╕ чутки. Ще раз прошу, не розпов╕дай н╕кому, нехай це залишиться м╕ж нами. Ти вже дорослий, сам розум╕╓ш.

Я кивнув в знак згоди. На щастя розмова перейшла на ╕нш╕ теми, ╕ я так-сяк до╖вши вечерю безмовно вислизнув з╕ столу. Я не бачив але в╕дчув, що батьки провели мене довгим уважним поглядом.

Ганна! Я бачив ╖╖ т╕льки раз, чисто випадково, одного травневого дня, але ╖╖ образ пот╕м часто приходив до мене, як еталон щастя, краси, як той далекий ╕деал, до якого можна йти все життя не стомлюючись. ╤ ось це все розпалось на друзськи.

...Хвостенки жили в Львов╕ до 1990-го року. Василь Гл╕бович був енерг╕йним чолов╕ком, вм╕в "крутитися", ╕ в будь-якому сусп╕льному стан╕ був би в почт╕ вожд╕в. В Львов╕ в╕н дослужився до велико╖ посади в обком╕ парт╕╖. Це зовс╕м не перешколило його поступу в п╕сляперебудовний час, нав╕ть навпаки, його кар'╓ра злет╕ла карколомно вгору, ╕ Хвостенки перебралися до Ки╓ва. В нього було дво╓ д╕тей, Серг╕й був старший за мене на п'ять рок╕в ╕ Надя старша за мене рок╕в на в╕с╕м. Можна сказати, що наш╕ с╕м'╖ дружили, два рази за мо╓╖ пам'ят╕ ми ╖здили разом на Крим. Серг╕й, котрого вс╕, а деколи нав╕ть ╕ батьки називали Серж, призв╕сько яке в╕н сам соб╕ вибрав ╕ на яке охоче в╕дкликався, був кумиром мо╓╖ юност╕, сильний, веселий, ╕ товариський. В╕н легко находив компан╕ю, нав╕ть п╕д час тижневих вакац╕й на мор╕, як правило так╕ ж засмагл╕ ╕ спортивн╕ юнаки як в╕н, ╕ дивитися як вони, гнучк╕ ╕ м'язист╕, майстерно грали в волейбол, чи красиво ╕ впевнено запливали далеко в море, ген аж до горизонту, була чиста насолода. Звичайно, я набагато молодший в╕д нього, неспортивний, ╕ в його компан╕╖ н╕коли не водився, та мен╕ було достатньо спостер╕гати за ним разом з обо╖ми парами батьк╕в, що теж в ньому душ╕ не чули, рад╕ючи його радостями. Серж н╕коли зверхньо до мене не ставився, називав мене не Михайлом, а М╕шелем, що для мене звучало як компл╕мент, говорив як з р╕вним, а я просто переповнювався горд╕стю, коли в╕н мене за щось хвалив. Я дуже хот╕в вирости таким як в╕н. ╤ хоча я так ╕ залишився на все життя тихим мр╕йником-пустельником, неспортивним ╕ вайлуватим, щось в╕д його житт╓рад╕сност╕ ╕ оптим╕зму передалося ╕ мен╕.

Сестра його Надя пор╕внямо з ним була просто занудною ╕ педантичною. Деколи вона бралалася мене виховувати ╕ повчати, але як правило я ╖╖ зовс╕м не ц╕кавив (я ╕ так вже був добре вихованим, ╕ кр╕м того задр╕бним для не╖), то я мав повний спок╕й. Серж як педагог╕чний об'╓кт захоплював ╖╖ значно б╕льше, але в╕н сприймав все надзвичайно легко. В╕н з удаваною серйозн╕стю ╕ слухнян╕стю вислуховував ╖╖ нотац╕╖, але чинив все по-сво╓му, а пот╕м м╕г ╖╖ обезбро╖ти одним посм╕хом чи дотепним жартом. На нього просто неможливо було довго сердитися. Так що радили вони м╕ж собою добре. П╕сля зак╕нчення вузу Надя (дуже вдало ╕ щасливо, як казала моя мат╕р) вийшла зам╕ж ╕ першою з Хвостенк╕в перебралася в Ки╖в, до чолов╕ка. Через р╕к ╖╖ батьки теж пере╖хали до столиц╕, а Серж залишився сам в ╖хн╕й льв╕вськ╕й квартир╕, зак╕нчити навчання на юридичному факультет╕ ун╕верситету.

Його ╕ Ганну я випадково зустр╕в одного теплого травневого дня, коло оперного. Я якраз купив дек╕лька пензл╕в в невеликому скверику окупуваному художниками, штукарями, перекупками, ╕ простував додому по "стометр╕вц╕", яку один знайомий мого батька колись пор╕вняв з Барселонською рамблою. Не знаю як там в Барселон╕, але "стометр╕вка" в Львов╕ в травн╕ м╕сяц╕, це подорож в час╕ п╕д г╕гантським склеп╕нням св╕тло╖ зелен╕, попри легковажну в╕денську арх╕тектуру ╕ наших в╕чних укра╖нських пенс╕онер╕в, що затято грають в шахи. З мо╓╖ задумливост╕ мене неспод╕вано вив╕в бадьорий голос Сержа: "М╕шель, в╕тання! Як справи аб╕тур╕╓нт?"

Я обернувся. Перед╕ мною стояв Серж, задоволений ╕ впевненний у соб╕, галантно оферуючи руку сво╖й супутниц╕. Це була худенька, невисока д╕вчина, в л╕тн╕й невагом╕й сукн╕. В╕тер ледь ворушив кра╖ сп╕дниц╕, ╕ п╕дкреслював тенд╕тн╕ риси майже дитячого, дел╕катно незграбного т╕ла. Вона схилила голову в сторону Сержа, ╕ чорне смоляне волосся перекотилось на одну сторону, розб╕глося по пологим плечикам. Воно розвивалося п╕д подихом л╕тнього в╕тру, в╕дбивало непосидюч╕ сонячн╕ спалахи, що пробивалися кр╕зь крони дерев, жило власним в╕льним життям, п╕дкреслюючи б╕лизну обличчя, яке здавалося було вир╕зблено з коштовного алабастру р╕зцем аккуратним як японськ╕ малюнки туш'ю. Бл╕д╕ уста складен╕ в мимовольну ледве пом╕тну усм╕шку, про яку можливо сама власниця ╕ не здогаду╓ться. Та ж мерехтлива ╕ невловима посм╕шка вгадувалася в великих темно-карих очах, в яких св╕тився якийсь внутр╕шн╕й вогонь, якесь знання, печальне але чисте, як знання Будди чи Рафаел╕вських мадон.

Я прив╕тався.

— Знайомтесь, — Серж взяв ╕н╕ц╕ативу в сво╖ руки, — Це Михайло Олекс╕йович Бендлявський, майбутн╓ св╕тило нашо╖ медицини.

В╕н явно ╕рон╕зував, але мо╓ обличчя розплилося в широк╕й усм╕шц╕. А може це не в╕д сл╕в Сержа, а в╕д присутност╕ т╕╓╖, третьо╖ особи?

— А це, — тут Серж зробив ефектну паузу, — Ганнуся Хвостенко, моя дружина. Прошу любити ╕ поважати.

О це так новина! Я потиснув обом руки, поздоровляючи. ╥╖ м╕н╕атюрна рука була холодна на дотик, але м'яка ╕ п╕ддатлива. На мо╖ гратуляц╕╖, вона в╕дпов╕ла легеньким порухом вуст, бр╕в, в╕к; маленький але виразний ╕ерогл╕ф "ваше в╕тання прийма╓ться з при╓мн╕стю ╕ рад╕стю". В не╖ був такий дар: одним невеликим жестом виразити ц╕лу гамму почутт╕в ╕ думок.

Сотн╕ питань ро╖лися в мене в голов╕. Як? Коли? Де? Зв╕дки? На щастя вони н╕куди не посп╕шали.

— Як ми познайомились? — перепитав Серж, — це сталося десь п╕в-року тому, одного холодного ос╕ннього вечора на Леванд╕вц╕.

— Н╕, — лаг╕дно поправила його Ганна, — це сталося в Чорному л╕с╕.

╥╖ брови п╕дтвердили здивованому Серг╕я "так, так, саме в Чорному л╕с╕", а мене заспоко╖ли "майте терп╕ння, зараз розпов╕м":

— Одн╕╓╖ холодно╖ ос╕нньо╖ ноч╕ мандри занесли благородного каваль╓ра Сержара до Чорного л╕су. Дерева скрип╕ли, вили вовки, а в небесах ледь жерв╕в жовтий серп м╕сяця. Днем сонце туди майже не пробивалось, л╕с той був зачарований, а н╕чкою взагал╕ було дуже страшно.

— Якась занадно похмура казка, — зауважив Серж.

— Проте к╕нець св╕тлий! А це найголовн╕ше, правда? — вона звернулась до мене за п╕дтримкою. Я кивнув.

— Незважаючи н╕ на що, хоробрий ╕дальго Сержар лиш закутався потепл╕ше в плащ ╕ пробивався дал╕, — Ганна просигналила Сержу "а тепер продовжуй казку ти!"

— Значить так, — Серж хитрувато зиркнув на свою дружину. Тут в╕н зробив велик╕ оч╕. Я Сержа добре знав: в╕н попав в свою стих╕ю, ╕ починалося дур╕ння.

— Довго чи коротко, але до╖хав в╕н до високо╖ неприступно╖ веж╕, в як╕й св╕тилось лише одне в╕кно на сам╕й гор╕, а в тому в╕кн╕ в╕н узр╕в незр╕внянну принцесу... Ханнес да Березес, полонянку в т╕й веж╕. З першого погляду серце ╕дальго було вражене красою принцеси, ╕ в╕н постановив ╖╖ за будь-що врятувати. Але як в╕н не стукав, н╕хто не в╕дкривав, як в╕н не гримав, ворота не розбивалися, ╕ як в╕н не дряпався по гладким ст╕нам, н╕чого не виходило. ╤ тод╕ прекрасна принцеса вир╕шила, що краще ризикнувши життям сам╕й спуститись вниз в гаряч╕ об╕йми каваль╓ро, ан╕ж доживати свого в╕ку в кел╕╖.

Серж був в п╕днесеному настро╖, в╕н ╕ так був в житт╕ великим оптим╕стом, а тут м╕сцями просто зашкалювало. Серж церемонно звернувся в сторону супутниц╕ за п╕дтвердженням сказаного. Вона похитала головою:

— Ти забув, що злий зм╕й наслав на принцесу забуття. ╤ шляхетний каваль╓ро Сержар стояв п╕д вежою днями ╕ ночами, хоча дн╕ в тому зачаровоному л╕с╕ мало в╕др╕знялися в╕д ночей, ╕ сп╕вав прекрасн╕ серенади, про в╕льний б╕лий св╕т, про тепле сонце, ╕ добрих прив╕тних людей. Спочатку вона н╕чого не розум╕ла, не могла пригадати, що т╕ звуки називались мелод╕╓ю, а слова, як╕ так дивно на не╖ впливали були п╕снею, ╖й важко було уявити, що таке сонце ╕ щастя, про яке в них говорилося. Бо слова як "музика", "п╕сня", "щастя", н╕коли не вживалися в Чорному л╕с╕, ╕ з тих, хто там жив, н╕хто вже не пам'ятав ╖хнього зм╕сту. Але звуки були так╕ незвичайн╕, красив╕ мов з╕рки, що принцеса почала прислухатися. Потрохи спогади почали повертатись до не╖, кружляючи навколо безформними плямами. Але вона вже повн╕стю дов╕рилась дивним словам ╕ зрозум╕ла, що не треба гнати спогади геть. ╤ д╕йсно, темн╕ спогади довго не затримувалися, бо вони не можуть знайти пост╕йного м╕сця в душ╕, що прагне жити, а св╕тл╕ знаходили сво╖ слова ╕ залишались назавжди.

Вона схвильовано змовкла. Серж захоплено присвиснув:

— Ти справжня поетеса!

Ганна витерла оч╕: "Давай, краще продовжуй ти!"

— Так от, — взяв в╕жки опов╕д╕ в сво╖ руки Серж, — коли принцеса повн╕стю прокинулась, вона зрозум╕ла, що не зможе жити в Чорному л╕с╕, що одна секудна в об╕ймах каваль╓ро варта всього життя...

Ганна заусм╕халась. Серж гордо зауважив ефект сво╓╖ розпов╕д╕.

— Але так як кел╕я була порожня ╕ замкнена, то принцеса порвала свою ╓дину сукню на довг╕ стр╕чки, зв'язала ╖х разом, ╕ почала спускатися. Каваль╓ро стояв внизу розкривши руки ╕ задерши голову, що б вп╕ймати ╖╖. Гол╕ б╕л╕ н╕жки зовс╕м звели його з розуму, ╕ коли ╕мпров╕зований канат об╕рвався ╕ принцесса з зойком впала прямо в його об╕йми, в╕н остаточно закохався. Ось такий хепп╕-енд!

Тут в╕н засм╕явся так самозабутньо ╕ повно, як т╕льки в╕н один ╕ вм╕в.

Його симпат╕я до Ганни аж виплескувалася назовн╕. П╕д час розмови, в╕н то брав ╖╖ за руку, то кидав в ╖╖ сторону промовист╕ погляди. Вс╕ його убол╕вання зустр╕чалися вза╓мн╕стю, поданою з м╕н╕мальн╕стю жест╕в, але з максимальн╕стю почутт╕в. ╥╖ жести були так╕ промовивст╕ ╕ багатогранн╕! "Ну ось", - начебто ображено задирався ╖╖ носик, - "починаються компл╕менти на мою адресу, мен╕ звичайно дуже при╓мно, але як вихована дама, я повинна ╖х перепинити." Або, ╖╖ брови здивовано п╕дн╕малися: "ви т╕льки послухайте цю неймов╕рну казку. ╤ це так╕ бурхлив╕ пригоди випали на нашу долю?" При цьому Ганна, час в╕д часу нахиляла голову, що б надати цим знакам ╕рон╕чний, ф╕лософський, чи проза╖чний в╕дт╕нок, ╕ чорн╕ смолян╕ хвил╕ перекочувалися через золото сонячних стовп╕в.

— А все-таки, як ви познайомилися?

— Проза життя нец╕кава, — зауважив на то Серж. — Якщо я тоб╕ скажу, що нас розписав м╕сяць тому ╤ван ╤ванович ╤ванов, в ЗАГС╕ на Личак╕вськ╕й, м╕ж гастрономом ╕ житловим будинком номер 25, то це буде дал╕ в╕д сут╕ н╕ж пригоди дона Сержара. Зна╓ш, — додав в╕н задумавшись, — тримай поки що це все в та╓мниц╕, мо╖ батьки ще н╕чого не знають, я хочу зробити ╖м сюрприз коли вони при╖дуть до Львова в червн╕ на м╕й випускний.

Ми ще трохи побалакали. Мен╕ спало на думку, що Ганна схожа з мат╕р'ю, що дивиться на сво╓ пустотливе але найкраще в св╕т╕ дитя. Вони дво╓ були так╕ р╕зн╕, та разом з тим так гармон╕йно доповнювали одне одного. Я стояв там, гр╕вся в ╖х тепл╕, ╕ мен╕ здавалося, що я бачу справжн╓ щастя.

Я йшов додому в п╕днесенному настро╖. Було так гарно знати що Велике Кохання можна зустр╕ти нав╕ть на буденних вулицях Львова ╕, хто зна, може ╕ мо╓ теж десь близько блука╓, ╕ в мене, в мене теж, воно буде, т╕льки його треба розп╕знати ╕ не упустити. Ц╕ думки пот╕м по-новому осяяли мо╓ життя, допомогли мен╕ багато зрозум╕ти за л╕то, ╕ десь в далекому куточку душ╕ залишився назавжди прощальний жест темно-карих очей, що розшифровувався: "Юначе, все-все-все в вас попереду, на вас теж десь чека╓ Чорний л╕с ╕ прекрасна принцеса!" Здавалося би, така др╕бниця, ми й проговорили хвилин з двадцять, не б╕льше, але видно зсунулась якась сувальда, прив╕дчинились нов╕ двер╕. Можливо до того спричинилися сотн╕ ╕нших фактор╕в, а та травнева зустр╕ч виявилася лише вир╕шальною краплею, але вона принесла новий просв╕т, що вабив ╕ притягував мене. Немов би я збагнув, що життя навколо нас — це велика нев╕дома нам мелод╕я, треба т╕льки вм╕ти прислухатись, придивитись, що б в╕дкрити зм╕ст в безформних плямах. ╤ потрохи в мене розвився дар розп╕знавати, бачити в людях хороше ╕ добре, дар розум╕ти, що зле ╕ погане не може бути справжн╕м, не може визначати, м╕рити суть людей. ╤ що ц╕каво, багато мо╖х знайомих отримавши такий кредит дов╕ри здавалося п╕дтягувались до то╖ планки. Щось схоже на те, що сталося з П'╓ром Безуховим в роман╕ "В╕йна ╕ мир", який я перечитав в то л╕то ╕ лише тод╕ почав по-справжньому розум╕ти. Багато ╕нших твор╕в, як╕ я вв╕брав в той час, стали улюбленими на все життя: тепер, коли я до них повертаюся, то разом з╕ знайомими героями ╕ сюжетами мене бува╓ нав╕дують знайом╕ св╕тл╕ думки того л╕та. А ще я навчився розм╕рковувати над сенсом життя ╕ рад╕сно шукати його в звичайн╕с╕ньких др╕бницях. Якщо в одн╕й кв╕тц╕ можна знайти ст╕льки щастя, то наск╕льки прекрасним ╕ величним ╓ весь Замисел Св╕ту! Тепер, це звучить майже порожньо, я втратив здатн╕сть це розум╕ти, подоросл╕шав, але я точно пам'ятаю, що колись я розум╕в, ╕ в╕д того мен╕ тепер ста╓ тр╕шки легше...

На жаль Ганни з Серг╕╓м я п╕сля того не бачив, нав╕ть коли його батьки при╖хали до Львова. Щось там зачалось д╕ятись, ╕ коли старш╕ Хвостенки без молодших в╕дв╕дали нас, мама швидко в╕дпровадила мене п╕ти погуляти, бо вони мали м╕ж собою якусь серйозну дорослу розмову. Зрозум╕ло, що йшлося про одруження Серг╕я, але я вдав, що н╕чого не знаю. Розмова затяглась надовго, бо, коли я повернувся з к╕но, Хвостенки все ще сид╕ли в в╕тальн╕ за охололим ча╓м. Тетьяна Микола╖вна, мама Серг╕я, сид╕ла на канап╕ ╕ втирала хусткою червон╕ оч╕. "Ось ╕ наш парубок вернувся," — оголосив батько. Хвостенки одразу почали збиратися (ст╕льки справ! ст╕льки справ!) але ще з хвилин двадцять товклися в передпоко╖, гарячково переговорюючись приглушеними голосами. Судячи по ╕нтонац╕╖ м╕й батько намагався ╖х заспоко╖ти. Нарешт╕ вони п╕шли ╕ я взявся витягувати суть справи з батьк╕в. Вони говорили неохоче, але я не здавався ╕ потрохи виплило на св╕т, що Серг╕й та╓мно в╕д батьк╕в одружився, на як╕сь д╕вчин╕, нев╕домо як╕й, без роду ╕ племен╕, ╕ ось "порадував" батьк╕в.

— А мен╕ його ж╕нка дуже сподобалась, — не витримав я, — ╕ зда╓ться, вони один одного по-справжньому кохають!

— Зрозум╕й, — взялася повчати мат╕р, — питання не в тому. Може вона ╓ добра ╕ скромна д╕вчина, але чому не можна було ╖╖ познайомити з батьками перед зам╕жжям, як в вс╕х нормальних людей? До чого такий посп╕х?

"Коли тоб╕ на руки пада╓ принцеса, котру ти врятував в╕д злого зм╕я, х╕ба будеш в такий момент думати про батьк╕в? Вони ж не стояли там, п╕д ст╕ною веж╕ з простягнутими руками", — подумалось мен╕, але я промовчав.

— Одружитись без батьк╕вського благослов╕ння? Як так, зовс╕м не рахуватись з думкою батьк╕в, як╕ виростили ╕ поставили на ноги дитину, останн╕й шматок в╕дривали в╕д себе заради сина! ╤ уяви, в як╕й вони зараз ситуац╕╖, як вони себе зараз почувають, взнаючи про шлюб р╕дного сина в╕д сторонн╕х людей! До реч╕, зв╕дки ти ╖╖ зна╓ш?

Я дав маху, ╕ тепер сам попав п╕д обстр╕л. Звичайно, опов╕дати про Чорний л╕с я не став, можна т╕льки уявити, як би вони це сприйняли, то сказав що ми зустр╕лися випадково ╕ Серг╕й коротко представив мен╕ свою дружину (що в принцип╕ правда). Мен╕ довелося ще описувати, як вона виглядала, як трималася, в що була вбрана, ╕ так дал╕. Мен╕ не хот╕лося виставляти на критичний огляд запов╕тн╕ куточки сво╖х мр╕й, тому я в╕дпов╕дав односкладно ╕ коротко. Мен╕ зауважили, що паруб╕йко в мому в╕ц╕ повинен пильн╕ше придивлятися до д╕вчат ╕ дали спок╕й.

Пот╕м Хвостенки все-таки д╕йшли згоди, ╕ Серг╕й з дружиною перебралился до Ки╓ва, де Василь Гл╕бович мав вже для нього заздалег╕ть приготоване м╕сце в м╕н╕стерств╕. На наполягання старших Хвостенк╕в, молодята перебралися жити в ╖хню простору ки╖вську квартиру. На жаль я ╖х до в╕д'╖зду так ╕ не побачив, гучних святкувань ╕ обмивань не було, х╕ба що якийсь невеликий фуршет в кол╕ найближчих родич╕в. Як там дал╕ складалося життя, я мало знаю, хоча по уривкам батьк╕вських розмов, телефонних переговор╕в з Ки╓вом (батьки не хот╕ли розпов╕дати мен╕ н╕чого поза тим, що я вже в╕д них почув), я здогадувався, що свекруха ╕ нев╕стка м╕ж собою не дуже добре радять. Але ж в б╕льшост╕ с╕мей ╓ всяк╕ тертя м╕ж приймаками ╕ старшими, а мати Серг╕я мала здатн╕сть до переб╕льшень ╕ залюбки виплескувала свою "багатостраждальну душу" перед мо╓ю мат╕р'ю, то я себе заспокоював, що це вс╕ляк╕ др╕бниц╕.

П╕сля того як мен╕ сказали про недугу Ганни, я не спав ц╕лу н╕ч. Хоча я бачив ╖╖ т╕льки раз, ╖╖ образ залишився дуже якраво в пам'ят╕, можливо запозичивши б╕льше в принцеси Ханнес н╕ж в само╖ Ганни, ╕ мен╕ подобалося про не╖ думати, згадувати.

Я н╕як не м╕г змиритися з думкою, що Ганна смертельно хвора, ╕ мус╕в сам на власн╕ оч╕ побачити д╕агноз. В л╕карн╕ я розробляв ╕ п╕дтримував внутр╕шню компютерну базу данних про пац╕╓нт╕в. М╕н╕мальн╕ дан╕ плюс ╕нформац╕я про л╕ки ╕ процедури, як╕ ╖м в наш╕й л╕карн╕ прописували. Працювати над цим проектом мен╕ дуже подобалося, треба було багато творчо думати, як орган╕зувати данн╕, як р╕зн╕ компоненти стикуватимуться, ╕ так дал╕, ╕, звичайно, багато програмувати, що я дуже любив. Батьки змирилися з тим, що я проводжу л╕то не так як вс╕ нормальн╕ д╕ти.

В багатьох л╕кар╕в в каб╕нет╕ був персональний компютер п╕д'╓днаний до нашо╖ бази данних. Практично, з того було поки що мало корист╕, бо вся ╕нфомац╕я паралельно збер╕галась в старомодних обл╕кових папках, ╕, коли щось додавалось до данних, то обов'язково роздруковувалось, ╕ роздрук╕вка вкладалася до течки хворого. Не вс╕м подобалася ця зайва морока, тим паче, що багато з л╕кар╕в ще р╕к тому взагал╕ не бачили комп'ютера. Але грош╕ в цю справу були вкладен╕, це п╕д╕ймало престиж нашо╖ л╕карн╕, ╕ м╕й батько, який палко п╕дтримував цей проект, настояв на сво╓му.

Хоча я сам данних не вводив, мен╕ деколи доводилося брати обл╕ков╕ картки, коли я п╕дозрював, що ╓ якась нев╕дпов╕дн╕сть в данних. Але того ранку в понед╕лок я чувся, мов чиню щось недозволене. Я дочекався моменту, коли в ре╓стратур╕ залишилася сама Еля ╕ байдужим голосом попросив папку Ганни Хвостенко. "А в нас тако╖ нема╓," — прощебетала Еля. "Значить, ╖╖ справа ще не прийшла", в╕дпов╕в я, а подумки вилаявся, — "Йолоп, треба було ╖╖ спочатку знайти в баз╕ данних!"

Нарешт╕ ╕ наша система для чогось знадобилась! Ось перед╕ мною з десять Ганн на компютерному екран╕, але та, котра мен╕ потр╕бна, одразу кида╓ться в оч╕: Ганна Березюк, тобто "Ханнес да Березес", стать Ж, дата народження 17 с╕чня 1972-го року. Майже на три з половиною роки старша за мене, хто б подумав! Виглядала як однол╕ток. Палата номер 223. Поки що, н╕чого б╕льше нема╓, але ╖╖ обл╕кова картка вже точно тут. Треба знов ╕ти до Ел╕.

— Вона не Хвостенко, я Березюк!

— Хто, вона?

— Та пац╕╓нтка, чию обл╕кову картку мен╕ треба перев╕рити.

— А чому вона тепер Березюк а не Хвостенко? — раптом зац╕кавилась Еля.

— Вона недавно вийшла зам╕ж, м╕сяц╕ чотири тому, ╕ можливо, ще не встигли переписати титульний лист.

Еля повернулася з товстою пошарпаною текою:

— То я викреслюю всюди Березюк ╕ проставляю Хвостенко? — вона запитально глянула на мене.

— Н╕, н╕! — я аж вспот╕в, — може це не помилка. Може вона вже розлучилася.

Ще один промах!

— Вже розлучилася? Так швидко? — Еля зац╕кавилась всерйоз. — Ти ╖╖ особисто зна╓ш?

— Н╕ не знаю, — я напружено перебирав вар╕анти. — М╕й батько зна╓ ╖х краще. (Саме так! До зав╕дуючого Еля з такими др╕бними питаннями не пол╕зе.) Я запитаюся в батька... Або краще в само╖ пац╕╓нтки...

Я взяв течку з Ел╕них рук, ╕ повернувся.

— Чекай, ти ж не зна╓ш в як╕й вона палат╕! — пролунав за мо╓ю спиною глузливий, як здалося мен╕, голос Ел╕. Вона заклацала в себе на клав╕атур╕. — Ага, Березюк, палата номер 223. Це ж в другому корпус╕! Давай я передзвоню Л╕д╕╖ Петр╕вн╕, вона там зараз чергу╓. Нехай вона взна╓.

— Не страшно, тут недалеко, — я прожогом вискочив з ре╓стратури.

Д╕яти треба було швидко. Що б не читати Ганнину справу при наших комп'ютерних дамах, я виб╕г по сходам понад трет╕й поверх ╕ вс╕вся перед над╕йно замкненим входом на горище. Папка була стара, пожовт╕вша, набита р╕зними паперами. Я почав гарячково перегортати стор╕нки.

Пол╕кл╕н╕ка Шевченк╕вського району м.Львова, стандартн╕ дитяч╕ хвороби, рутинн╕ анал╕зи. Травматолог╕чне в╕дд╕лення (тут я почав читати уважн╕ше), струс мозку, перелом щелепи, направлення на стац╕онар до Ки╓ва. Висновок психолога Глекова для народного суду про необх╕дн╕сть передач╕ Ганни Березюк п╕д оп╕ку держави через "тяжк╕ душевн╕ потряс╕ння ╕ травмовану псих╕ку". Принцесо, що з╕ тобою трапилось в тринадцять рок╕в?!

Загальний л╕кар по дитячому будинку ╕м. Н.Крупсько╖, процедури для розробки м'яз╕в обличчя ╕ голосового апарату. Я сид╕в вражений написаним. Те що залишилося м╕ж рядками, можна т╕льки доуявити: самотня дитина, що можливо нав╕ть н╕чого в св╕й захист сказати не може, на потал╕ в безбатьк╕всько╖ д╕твори.

Новий запис. Оларинтолог Волкова написала ч╕ткими р╕вними буквами ╕ п╕дкреслила червоним ол╕вцем: "Люди! Ця дитина може говорити, вона дуже зд╕бна. ╥й лише потр╕бн╕ ласка ╕ тепло!" Добра пан╕ Волкова, х╕ба не зна╓те Ви, який деф╕цит так╕ л╕ки? Хто зна, а може Ви сам╕ над╕ляли тими л╕ками вдосталь ╕ повернули Ганну до життя? Але замислюватись не було часу (пот╕м! пот╕м!) ╕ я продовжував гортати дал╕. Пол╕кл╕н╕ка Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки, проф╕лактичн╕ перев╕рки. Таки вона досягла, вибилась з зачарованого кола, поступила в добрий вуз, знайшла сили вернутись до Львова!

Але моя рад╕сть довго не тривала. Нов╕ стор╕нки, нов╕ б╕ди. Усунення ваг╕тност╕ на третьому м╕сяц╕. Ускладнення, госп╕тал╕зац╕я, нова операц╕я, майбутня безд╕тн╕сть. ╤нша кл╕н╕ка (кинула вуз?). Наркодиспансер, л╕кування в╕д нарколог╕чно╖ залежност╕. Це раз наркодиспансер, ╕ ще... Мен╕ стало страшно перегортати стор╕нки. Ось ╕ в╕н, терм╕нальний д╕агноз: рак, злояк╕сн╕ пухлини, дв╕ одночасно, в район╕ грудей, обидв╕ неоперабельн╕. Прописано полегшуюч╕ заходи, купу р╕зних л╕к, але жодних в╕дм╕ток про ╖х вживання.

Останн╕й запис, зроблений з два тижн╕ тому в Ки╓в╕, з п╕дтведженням д╕агнозу ╕ невпинного прогресу смертельно╖ недуги.

Я сид╕в приголомшений. Залишалось т╕льки додати константац╕ю смерт╕ в двадцять рок╕в, щось зак╕нчити медичну ╕стор╕ю безталанного молодого життя! Н╕як не вкладалося в голов╕, що це ╓ житт╓пис, то╖ мр╕йливо╖ молодо╖ д╕вчини, яка так лаг╕дно вм╕халась п╕д травневими льв╕вськими каштанами... Я перегорнув пару стор╕нок назад. Перший д╕агноз раку поставленно ще в грудн╕. Вона тод╕, на "стометр╕вц╕", вже все знала, вже переживши п'ять м╕сяц╕в з смертельним вироком, якого не можна оскаржити! Так ось зв╕дки той погляд рафаел╕вських мадон, та зречен╕сть Будди, та глибока мудр╕сть, що ╖╖ можна п╕знавати ц╕ле життя. Але Ганна фактично вже прожила ц╕ле життя...

— Ну, то як, Березюк чи Хвостенко? — взялася за сво╓ Еля, коли я повернув папку в ре╓стратуру, але я т╕льки здвигнув плечами, ╕ почимчикував геть.

Мен╕ до болю хот╕лося побачити Ганну, ╖╖ всю ╕ все: виразн╕ оч╕, смолу волосся, тенд╕тн╕ руки, дитячу поставу. Хот╕лося розрадити, захистити ╖╖ в гор╕, але було дуже боязко. Боязко того, що я можу побачити, двадцятир╕чну бабцю чи спотворену болем в╕дьму. Боязко за себе, що я не знайдусь, що сказати, як розрадити, ╕ буду безпорадно стояти перед вмираючою д╕вчиною, цв╕тучи здоров'ям ╕ життям. Може д╕йсно, ╖й потр╕бна самотн╕сть ╕ спок╕й? Вар╕анти розмов прол╕тали в мене в голов╕, але вс╕ як╕сь штучн╕, надуман╕, жоден не доходячи до якогось лог╕чного завершення.

Я йшов в другий корпус, як в╕дм╕нник, що в перший раз не вивчивши уроку йде до дошки, стримуючи калатання серця, що мало не вистрибувало с грудей. Я мало що перед собою бачив, як в туман╕ раптом виринули двер╕ з номером 223. Якщо зараз я поверну назад, то вже н╕коли не зможу вернутись. ╤ тому, поки ще не передумав, не даючи соб╕ н╕ секунди щоб в╕дсапатись, я в╕дривисто ╕ р╕зко застукав.

"Заходьте," — долинуло з-за дверей зовс╕м тихо. В╕дступати було п╕зно, я р╕шуче натиснув на клямку ╕ зайшов в палату. Ганна лежала на незастеленному л╕жку, поверх ковдри, в невиразн╕й стандартн╕й л╕карнян╕й п╕жам╕, закинувши одну руку за голову, ╕ оглядала якусь програму по невеликому портативному телеприймачу на поличц╕ напроти. В друг╕й руц╕, вона тримала пульт дистанц╕йного управл╕ння. Багато з наших палат для стац╕онарник╕в одном╕сн╕, з╕ вс╕ма вигодами: телев╕зором, телефоном, гардеробом.

Коли я зайшов, Ганна не встала, а лише повернула голову в мою сторону. Яка р╕зниця м╕ж тим, що я пам'ятав, ╕ що я побачив! ╥╖ довге гладке волосся зникло, поступившись коротеньк╕й стрижц╕, такому нечесанному неохайному чубчику. Вз╕р ╖╖ погас, ╕ вона дивилась на мене без жодних емоц╕й, байдуже перефокусувавшись з телев╕зора на мене. Я в╕дчув, що якщо я зараз розвернусь ╕ вийду, то вона безсловесно поверне погляд назад, на телепрограму. Мене захот╕лось крикнути, щось розбити чи пожбурити, щоб вивести ╖╖ з апат╕╖. Таке з╕ мною бува╓ р╕дко, ╕ я себе швидко опанував.

— Доброго ранку!

Мовчанка.

— Ви не вп╕зна╓те мене?

╥╖ губи л╕ниво випнулись. "Не можу згадати ╕ не маю сил думати," — прочитав я той жест.

— Я Михайло, М╕шель! Ми з вами раз зустр╕лися, на "стометр╕вц╕" коло оперного. Ви вдвох з Сержем ще придумали казку про прекрасну принцесу Ханнес ╕ ╖╖ рят╕вника Сержара.

╤ тут сталося чудо. ╥╖ погляд став осмисленним, в ньому з'явилось розп╕знаття, засяяла рад╕сть, розгоряючись як вогник щойно запалено╖ св╕чечки, ╕ ось, тут не може бути жодно╖ помилки, перед╕ мною та, травнева щаслива Ганна, ╕ зда╓ться я нав╕ть бачу сонячн╕ плями, що танцюють по палат╕.

...Мене тод╕, як ╕ завжди пот╕м, буде вражати ╖╖ безпосередн╕сть, здатн╕сть враз викреслити безсл╕дно минуле, забути про майбутн╓, насл╕дки, благопристойн╕сть, а сам╕й, вс╕ми помислами, вс╕╓ю суттю ╕ душею, жити моментом тепер╕шн╕м, мовби в╕н розтягнувшись на тисячу рок╕в вит╕снив до крихти все решта, мовби в╕н один ╕ ╕сну╓...

Телев╕зор, що до того тихо бубнив в кутку, замовк на п╕вслов╕, шипуче клацнувши к╕нескопом. Ганна п╕двелась на л╕жку. Вона заплющила руками оч╕, мовби переконатися, що то не сон. Руки ╖╖ ковзнули по кучерям ╕ винувато зателеграфували: "Ось, що з╕ мною зробила сучасна медицина!" Вона змовницьки глянула на мене:

— Ти в╕д Серг╕я?

Ну що мен╕ робити?! Тут з такаю над╕╓ю з таким спод╕ванням чекали на "так", що язик не повертався сказати "н╕". Але вона сама зрозум╕ла, вона була дуже здогадлива ╕ вловлювала все на льоту. ╥╖ усм╕шка разом з сонячним травнем з╕йшли-згасли. Я опустив оч╕, прокашлявся.

— Я працюю тут з данними по пац╕╓нтах, — м╕й голос звучав хрипло, — ╕ було незрозум╕ло п╕д яким пр╕звищем вас записати, Березюк чи Хвостенко?

— А п╕д яким мене вписали?

— Березюк.

— То хай так ╕ буде, — тихо з╕тхнула вона.

Я не наважувався п╕двести оч╕. Ну от ╕ все. Взнав що треба. Вт╕шив. Можна вже ╕ йти. Але йти не хот╕лось. А розмова не кле╖лась.

— М╕й батько тут зав╕дуючий, Олекс╕й Тимоф╕йович Бендлявський.

— Я знаю.

— ╤ мати, Ра╕са Григор╕вна, теж тут працю╓. Вони добр╕ знайом╕ з Хвостенками. Сержа я не дуже добре знаю, в╕н в╕д мене на п'ять рок╕в старший.

Пауза.

— Може вам тут щось треба? Щось принести? Чимось допомогти?

— Н╕ дякую, тут... все ╓.

— Як ви себе почува╓те?

Я нарешт╕ глянув на не╖ ╕ прочитав найсумн╕ший ╕ерогл╕ф: "Вмираю помаленьку". Т'ямний вогник св╕чечки згасав дуже швидко.

— Ви з палати можете позвонити до Ки╓ва чи де╕нде. Переговори можна замовити через оператора.

— Я знаю.

— ╤ до вас ззовн╕ можна дозвонитися. Зна╓те св╕й телефонний номер?

Вона кивнула.

— Може в вас ╓ як╕сь друз╕ в Львов╕, з ким ви втратили зв'язок? Я би спробував ╖х знайти, сказати, що ви тут.

Ганна замислилась. "Н╕, не треба", — нарешт╕ з╕тхнула вона.

Що в мене за хист, задавати неправильн╕ питання! За пару хвилин нашо╖ розмови Ганна вже майже всец╕ло переселилась в якийсь ╕нший св╕т, де минулого чи майбутнього, ╕ мене теж, не ╕снувало, а в тепер╕шньому самотня двадцятир╕чна д╕вчина була приречена на безсердне тисячол╕тн╓ вмирання. Ганнине обличчя, мов в╕дкрита книга, несв╕домо але яскраво в╕дображало найменш╕ душевн╕ поривання. Було просто ф╕зично бол╕сно читати сигнали розпачу з того, з ╕ншого св╕ту, в той час як мо╖ слова вже майже не дол╕тали, загублен╕ в м╕жсв╕товому вакуум╕.

— Давайте я вам якигось гарних книжок принесу почитати.

— Добре.

— А що ви любите? Яких письменник╕в, як╕ жанри?

Ганна здвигнула плечами. Я вир╕шив, що краще не допитуватись, бо вона ще в╕дмовиться в╕д книжок, ╕ ця тоненька ниточка-прив╕д ще раз в╕дв╕дати палату перерветься.

— Гаразд, я для вас щось сам виберу ╕ принесу завтра. Ось... Мен╕ вже треба ╕ти. То... щасливо ╕ до завтра!

Виходячи з палати, я почув характерне клацання включеного к╕нескопа.

╤дучи додому шумним людним Львовом, мен╕ не в╕рилося, що тут в майже одном╕льйонному м╕ст╕, самотньо вмира╓ красива молода д╕вчина, ╕ н╕кому нема╓ до того д╕ла. От як би я зараз впав ╕ не встав, чи хтось би п╕д╕йшов? До мене напевне би п╕д╕йшли, бо я акуратний, пристойно вдягнутий. А от скаж╕мо, якщо би та стара бабуся, що просить милостиню, раптом втратила св╕дом╕сть, то чи би хтось допом╕г? А чи п╕д╕йшов би сам я? Так╕ ситуац╕╖ вже бували з╕ мною, ╕ на жаль не раз. Батьки мен╕ строго наказували в таких випадках не п╕дходити до потерп╕лого, дзвонити на 03 по автомату, н╕коли не казати свого ╕мен╕-пр╕звища, ╕ одразу йти з того м╕сця: "Ти н╕чим не зможеш т╕й людин╕ допомогти, а влипнути в якусь непри╓мну ╕стор╕ю дуже легко. Ти дав сигнал, ╕ в╕д тебе б╕льше н╕чого не вимага╓ться". Я так ╕ чинив, але кожен раз, коли я залишав безпом╕чну людину позаду, я гостро в╕дчував, що чиню щось не так, ╕ пот╕м себе довго картав: нев╕домо, коли при╖хала швидка, якщо взагал╕ при╖хала, а може за той час, та людина померла, а якби я п╕д╕йшов то може чимось м╕г би ╕ допомогти...

А ще, мо╓ сумл╕ння мус╕ло роздвоюватись, коли йшлося про милостиню. Хоча мо╖ батьки завжди ходили до церкви, нав╕ть в радянський час, ╕ завжди щедро давали на церковн╕ збори, вони н╕коли н╕чого не давали на вулиц╕. ╥хню лог╕ку можна зрозум╕ти: "Якщо би н╕хто н╕чого не давав жебракам, то зам╕сть канючити грош╕, вони вс╕ п╕шли би працювати. Кр╕м того не в╕домо ск╕льки з тих подаянь пливе в кишен╕ всяких рекетир╕в." Це все так, але кожен раз, коли я проходив в компан╕╖ батьк╕в чи просто друз╕в повз простягнуту руку (а в той час жебрак╕в було дуже багато), мен╕ було стидно за те, що я такий здоровий, щасливий, добре вдягнутий, а не даю н╕ коп╕йки. Коли я був сам, я давав ск╕льки м╕г, так щоб в╕дсутн╕сть тих грошей з мо╖х заощаджень не було пом╕тна для батьк╕в або ╖╖ можна було пояснити др╕б'язковими витратами. Що поробиш, ╓ так╕ реч╕, як╕ батькам н╕коли не поясниш. В свою чергу, батьки казали, що я занадто легков╕рний, ╕ що коли я виросту ╕ буду жити сам без них, то мене вс╕ будуть використовувати.

Але моя опов╕дь в╕двол╕клась кудить в сторону. В той понед╕лок вс╕ мо╖ думки крутились навколо Ганни. Коли наступного для я йшов до л╕карн╕, то в сумц╕ в мене лежали два тома "Сандро з Чегема". Ця книжна недавно вийшла, правда поки що т╕льки на мов╕ ор╕г╕налу, рос╕йськ╕й, проте Ганна ╖╖ точно не читала. В мене ╓ дар в вибиранн╕ книжок: по назв╕, обкладинц╕, короткому уривку з тексту, я легко можу розп╕знати книги, як╕ я пот╕м буду зачитувати до д╕рок. Так ╕ з Фазилем ╤скандером. Я вже знав його "Стоянку людини" ╕ ╕нш╕ твори, ╕ коли я побачив "Сандра", т╕льки-но взявши двохтомник в руки, я вже знав, що за скарб я тримаю. В╕н ма╓ талант описувати буденн╕ реч╕ ╕ вчинки так, що вони стають зовс╕м небуденними, а частинкою чогось вилекого. ╤нту╕ц╕я не п╕двела: весел╕ вит╕вки невгамовного дядечка Сандра, сонячн╕ гори Кавказу, патр╕архальн╕ люди ╕ звича╖, повнота життя покраплена численними л╕ричними в╕дступами автора, весь той п╕вденний колорит, справили на мене незабутн╓ враження.

Коли я постукав в двер╕ палати 223, я почув бадьоре ╕ голосне "Заходьте!" Я отетерер╕в, але д╕тися не було куди, ╕ я натиснув на клямку. В палат╕ була наша медсестра, котру вс╕ називали поштиво Параск╕вна. ╥й вже було рок╕в з п'ятьдесят ╕ вона геть розл╕злася в тал╕╖, але трималась вона завжди бадьоро, руку мала легку, язик добре п╕дв╕шений, ╕ вс╕ ╖╖ знали ╕ любили.

— А ми якраз зак╕нчили вс╕ укольчики, — заусм╕халася Параск╕вна збираючи сво╓ приладдя, — нам зараз треба полежати, щоб л╕ки роз╕йшлись добре. Так що ти дуже вчасно Михасю. С╕дай коло ц╕╓╖ крал╕. Та де аж там на ст╕лець! С╕дай тут прямо на л╕жку, вона не куса╓ться! Посид╕ть, побалакайте про сво╓ молоде, тут така д╕вка! Я вам заважати не буду, я вже йду геть.

Параск╕вна п╕дморгнула нам обом, ╕ викотилась з палати. Ми з Ганною одночасно перевели погляд одне на одного, ╕ швидко в╕двернулись.

— А я вам книжку прин╕с, "Сандро ╕з Чегема", ви це не читали?

— Н╕, але я про не╖ чула багато доброго, — тон ╖╖ голосу, вираз обличчя, вся ╖╖ ф╕гура, були спок╕йн╕, розслабленн╕, ласкав╕. Такий неспод╕ваний прогрес! Параск╕вно, я скидаю перед вами капелюха.

— Я читала ╕нш╕ твори ╤скандера, "Стоянку людини". В╕д них ста╓ трохи легше, весел╕ше на душ╕. Нав╕ть в щоденному с╕рому побут╕ можна знайти високу ф╕лософ╕ю.

Нечувано! Вона висловила те саме, про що ╕ я думав по дороз╕ в л╕карню!

— Цей новий роман мен╕ надзвичайно подоба╓ться, — я почав розхвалювати св╕й крам. — В╕н вигляда╓ дуже довгим, ц╕лих два томи, але чита╓ться дуже легко. Фактично це ╓ зб╕рка коротких новел, кожну з яких можна читати окремо. Але не буду н╕чого б╕льше казати, що б не з╕псувати враження. Дуже рекомендую. Але ви леж╕ть. Я його покладу тут на столику, ви його пот╕м соб╕ в╕зьмете.

Я встав ╕ поклав двотомник на столик. На секунду я завагався, м╕ж ст╕льцем ╕ л╕жком, але с╕в назад, на старе м╕сце б╕ля Ганни. ╥╖ прозора рука поко╖лась зовс╕м близько. Один невеликий порух, ╕ вона би торкнулась мо╓╖.

— Дякую, я його обов'язково прочитаю. Об╕цяю!

Вона посм╕хнулась. Якби вона зараз сказала "Об╕цяю, що видужаю!", то я би н╕ секунди не сумн╕вався.

— Дмитро звонив? — запитав я.

— Н╕, не звонив, — хтось невидимий клацнув вимикачем, ╕ все згасло.

Я мало все не з╕псував сво╖м недоречним питанням! Треба було рятувати ситуац╕ю. Я вир╕шив поф╕лософствувати:

— Так дивно. В держав╕ хаос, все валиться, н╕чого стаб╕льного. Пенс╕онерам не виплачують грошей. А в той же час, ск╕льки талановитих твор╕в з'явилося! Видно б╕да загострю╓ в нас в╕дчуття, зм╕ню╓ сприймання св╕ту, моб╕л╕зу╓ таланти.

— Бачиш... — в╕дпов╕ла Ганна. — То н╕чого що я на ти? Можливо ти правий. Але якби в мене був виб╕р м╕ж бездарною але щасливою чи м╕ж ген╕альною але нещасною, я би ╕ на секунду не замислилась. Може в дитинств╕ ще б коливалась, але зараз то точно н╕! Зараз, я хот╕ла би бути ситим товстошк╕рим поросям, що задоволено кув╕ка╓, нав╕ть по шию в багн╕.

Тут вона з╕тхнула:

— ╤ якщо доля нагородила мене талантом, то це талантом до страждань. Я запод╕яла ст╕льки болю ╕ншим, передовс╕м найближчим мен╕ людям, що пот╕м, коли вже зап╕зно щось повертати, спокутувати свою провину, тод╕ приходить усв╕домлення, а кожне лихе слово, жест, найменша думка, приходять до пам'ят╕ розпеченим зал╕зом. ╤ карта╓ш себе, ╕ карта╓ш, але все нан╕ц. Цикл повторю╓ться. Приходить весна, потепл╕ння, але чим ти не зас╕ва╓ш поле, ос╕нн╕ сходи ще чорн╕ш╕ в╕д попередн╕х...

Цього я не м╕г чути: людина, що помира╓ в двадцять рок╕в, звинувачу╓ себе в всьому!

— Неправда! Ви... Ти на себе все несправедливо зводиш! Ти, попри все, попри все, знайшла сво╓ кохання, я ж бачив вас з Серг╕╓м разом, яким очима ви одне на одного дивилися, х╕ба це мало? Нав╕ть якщо це на мить. Принцеса Ханнес згодилася би з╕ мною. Деяк╕ люди доживають до ста л╕т, а такого нав╕ть ╕ близько не чули, не те що пережили. А ти зустр╕ла, розп╕знала, не злякалася. За що тут себе карати? Ти зум╕ла зберегти св╕тл╕сть душ╕, рад╕сть в╕д св╕ту. Незважаючи на те, що доля твоя була така несправедлива до тебе, така лиха, що не одного би поламала.

— А що ти можеш знати про мою долю? Така, яку я заслужила.

— Неправда! Я знаю, — тут до мене раптом д╕йшло, як ницо я поступив залазячи з╕ сво╓ю ц╕кав╕стю в ╖╖ медичну картку, в черепну коробку, п╕д шк╕ру, в анал╕зи моч╕.

— Я знаю... — фраза об╕рвалась на п╕в-слов╕. Ганна пильно глянула на мене. Мен╕ стало страшно соромно, я хот╕в провалитись п╕д землю, кров прилинула до голови. Не знаю яким зусиллям вол╕ я заставив себе п╕двести погляд ╕ глянути ╖й прямо в в╕ч╕:

— Я читав твою медичну картку. Я не м╕г з собою н╕чого вд╕яти. Вибач.

Безмовно, Ганна повернувась до ст╕нки, п╕д╕бгала п╕д себе ноги, ╕ втиснула руки, скрутившись в один напружений клубок. Так вона ╕ лежала, клубком сухого в╕дчаю ╕ застигшого болю. ╥╖ т╕ло було таке маленьке ╕ беззахисне. Мов немовля, що втратило над╕ю повернутись в теплий ╕ над╕йний жив╕т матер╕.

— Вибач, — я повторив майже пошепки.

Що я наробив? Як ╖╖ вт╕шити? Неспод╕вано для самого себе, я почав легенько гладити ╖╖ волосся, отак, ледь-ледь, к╕нчиками пальц╕в, стерня в╕д колишньо╖ чорно╖ пишноти, але попри те таке м'ягеньке ╕ гладке. Спочатку Ганна ще б╕льше напружилась, це було видно по закам'ян╕л╕й спин╕, але промовчала. ╤ я продовжував невм╕л╕ ласки. ╤ раптом в якийсь момент ╖╖ т╕ло почалося здригатись в конвульс╕ях безвучного плачу.

— Поплач, поплач, то не страшно, то т╕льки допомага╓, стане легше. Все буде добре, побачиш. Все що було поганого в╕д╕йде, залишиться т╕льки добре. Серг╕й прийде до тебе, в╕н буде з тобою. В╕н тебе коха╓, в╕н сильний ╕ добрий. Вс╕ непорозум╕ння розв╕ються. В житт╕ вс╕м випада╓ багато невзгод, ╕ часом наш╕ найкращ╕ нам╕ри обертаються злом. Але тод╕ ми в цьому не винн╕, так склалися обставини. Якщо ми д╕йсно прагнемо доброго ╕ св╕тлого в житт╕. З╕ вс╕ма бува╓ такий момент, що не видно жодного зм╕сту в житт╕. Але розум╕ння приходе, рано чи п╕зно. Все що з нами в╕дбувалося ма╓ зм╕ст ╕ мету.

Я сид╕в, погладжуючи ╖╖ голову, бурмочучи всяк╕ мил╕ н╕сен╕тниц╕. Так напевне мат╕р вт╕шу╓ свою дитину, що набила гулю. ╤ хоча Ганна й дал╕ лежала скрутившись калачиком ╕ втупившись ╕ ст╕нку, а по ╖╖ щокам текли сльози, потрохи-потрохи вона в╕дтавала, ╖╖ т╕ло все б╕льше ╕ б╕льше розслаблялося, стог╕н душ╕ розв╕ювався мов туман...

...Вона перестала плакати, ╖╖ дихання заспоко╖лось, ╕ в якийсь момент мен╕ здалося, що вона заснула. Я тихенько встав. Ганна не рухалась, маленький жмуток в кутку л╕жка.

— Дякую, — вона сказала так тихо, що я ╕ дос╕ не впевнений, чи вона то сказала, чи мен╕ причулося. Я почекав з пару секунд, але що б╕льше не злет╕ло н╕ звуку, то я повернувся ╕ вийшов з палати...

Уяв╕ть, як я був щасливо здивований, коли наступного дня я застав ╖╖ за читанням мо╓╖ книжки.

— ╤ як? — запитався я.

— Супер, — в╕дпов╕ла вона ╕ сонячно посм╕хнулась. Тут я зрозум╕в, кого вона мен╕ нагаду╓: Маленького Принца, прямо з казки Антуна де Сент-Екзюпер╕! Т╕льки кол╕р волосся ╕нший. Так ось зв╕дки ти взялась, принцесо: з астеро╖да B-612!

Про вчорашн╓ ми не згадували, але т╕ сльози ╕ мо╖ вт╕шання зблизили нас, внесли вза╓мну дов╕ру. Розмовляти стало легко ╕ при╓мно, мов би ми одне одного знали все життя, мов би м╕ж нами ╕снував невидимий зв'язок, майже телепат╕я. Я в╕дчував, що вона й дос╕ живе оч╕куванням зв╕стки в╕д Серг╕я, але яскравий сонячний день ╕ дружня бес╕да в╕дтиснули те все на задн╕й план.

Ганна н╕коли не була ╕ не буде "товстошк╕рим поросям", це точно. Вона жад╕бно вбирала в себе св╕т, ╕ добре, ╕ зле, а маючи розвинену уяву, переживала все дуже барвисто ╕ гостро. Тепер, коли вона мен╕ дов╕ряла, як легко було ╖╖ розважити! Так при╓мно було бачити, як яскраво-кришталево сяють рад╕стю ╖╖ оч╕, п╕сля вдалого жарту чи весело╖ ╕стор╕╖. Я заражався т╕╓ю рад╕стю сам, ╕ з здивуванням вловлював в сво╖х опов╕дках б╕льше глибин ╕ барв, н╕ж я туди сам вкладав.

Б╕льше говорив я. Я розпов╕дав про себе, сво╓ життя, плани, чим я живу, про що мр╕ю. Чи не саме тод╕, я в╕дкрив з здивуванням для себе, наск╕льки мо╓ життя, а особливо останн╓ л╕то, ц╕каве, ск╕льки в ньому незвичайного, неспод╕ваного, ╕ рад╕сного.

Мо╓ пор╕вняння ╖╖ з Маленьким Принцом ╖й сподобалося, хоба саму себе вона би б╕льше ототожнила з Трояндою, що кокетувала з Принцем: "я маю так багато колючок!" З╕ сво╓╖ сторони вона сказала, що якщо мене треба буде пор╕внювати з якимось геро╓м з "Маленького принцу", то це буде... буде... Турецький Астроном!

— Чому? — запитав я здивовано.

— Тому... тому... тому що ти дуже см╕шний! — захихот╕ла вона, — Н╕, якщо серйозно, то ти б╕льше нагаду╓ш Маленького Принца ан╕ж я.

Час лет╕в швидко, ми не зчулися, як двер╕ в╕дчинилися, ╕ зайшла Параск╕вна з╕ сво╖ми причандалями.

— Ага, ви тут дво╓ дуже гарно влаштувалися! Але на жаль я мушу вс╕х мужчин зараз вигнати. Як самопочуття, красуне? Прекрасно, сама бачу! Придивитись, то присутн╕сть Михайла корисн╕ша в╕д вс╕х мо╖х укол╕в. Потр╕бно зм╕нити курс л╕кування!

— Вернешся хвилин за десять, — це вже до мене, вит╕сняючи мене з палати.

Коли я повернувся, Параск╕вна вже все завершила, але ще сид╕ла на ст╕льчику коло л╕жка.

— Найд╕╓в╕ш╕ л╕ки прийшли! — оголосила вона м╕й прих╕д, — Добре що ти тут, бо в Ганнус╕ якраз почався приступ болю.

Ганна кинула док╕рливий погляд на медсестру.

— Якого болю? — перепитав я.

— Ох, молоде неспостережливе, — з╕тхнула Параск╕вна, — правильно, с╕дай поближче, щоб нейтрал╕зувати хворобу. Та в╕зьми ти ╖╖ за руку, ╖й в╕д того т╕льки полегша╓.

Ослухатися Параск╕вни я не наважився.

"Ох, молоде нездогадливе", пробуркотала вона, залишаючи палату.

Рука Ганни була холодна ╕ гладка на дотик. Мен╕ здалося я в╕дчуваю, як б'╓ться ╖╖ жилка, др╕бно-др╕бно. Ми обо╓ мовчали. Я боявся глянути на не╖, порушити р╕вновагу св╕ту, ╕ тому позирав кр╕зь в╕дчинене в╕кно, де зелен╕в квадрат дерева ╕ зв╕дки долинали пахощ╕ л╕та ╕ шум м╕ста...

Не знаю ск╕льки часу пройшло, та ск╕льки не було, в╕н пролет╕в занадто швидко, ╕ в один момент я в╕дчув, як ╖╖ рука лаг╕дно але беззаперечно зв╕льнилася в╕д мо╓╖.

— В мене вже все пройшло, дякую. Тоб╕ напевне вже треба ╕ти до сво╓╖ роботи.

П╕сля об╕ду я побачив через в╕кно, як вона гуляла по л╕карнянському садку, вбираючи в себе тепле сонце, але п╕д╕йти не наважився.

Вечором я вир╕шив позвонити Серг╕ю. В нас вдома, коло телефону, завжди лежав дов╕дник по Львову, в якому ми вписували в в╕дпов╕дних м╕сцях, пом╕ж рядками чи на полях, поза-льв╕вськ╕ номери. Хвостенки швидко знайшлися, батьки вид╕лили ╖м ц╕лу рамку, густо обв╕вши контури кульковою ручкою. Серед р╕зноман╕тних номер╕в, знайшовся ╕ ╖х домашн╕й. На жаль Серг╕╓вого робочого не було. Хоча батьки в той час дивилися телев╕зор, я потягнув телефон до себе в к╕мнату (в╕н в нас на довгому шнур╕). П╕сля дек╕лькох невдалих спроб, загуд╕ли довг╕ телефонн╕ гудки.

— Алло? — я почув ж╕ночий голос.

— Добрий веч╕р, а можна Серг╕я до телефону?

— А хто то пита╓? — так, то була Тетьяна Микола╖вна, мат╕р Серг╕я.

— Це Михайло Бендлявський.

— Добрий веч╕р, Михайле! А що, щось сталося?

Звичайно, я ж Серг╕ю н╕коли не звонив. Т╕льки ще розмови з його мамою не вистарчало!

— Та н╕, — я зам'явся, — просто треба з ним поговорити.

— Зачекай хвилинку...

— Слухаю! — Серг╕й взяв трубку на тому к╕нц╕ дроту.

— Прив╕т Серг╕й, це Михайло Бендлявський.

— Прив╕т, М╕шель! Що чувати?

— Та так, все потихеньку, — я вир╕шив одразу перейти до справи. — В батька в л╕карн╕ лежить ваша Ганна. Я ╖╖ бачив, я ╖╖ в╕дв╕дав. Вона дуже самотня ╕ нещасна. Вона тебе дуже коха╓.

— Нав╕що ти це все мен╕ кажеш?

— Поговори з нею. Я не знаю, що там у вас сталося, але вона себе дуже за щось карта╓, дуже стражда╓. Давай я тоб╕ продиктую номер телефона в ╖╖ палат╕.

— Не треба, — Серг╕й з╕тхнув. — Тут все непросто. Я би був щасливий за нею доглядати, але ╖й буде найкраще в л╕карн╕ твого батька.

— А х╕ба не можна в╕дв╕дати, чи позвонити?

— Н╕, не можна. Це довга ╕стор╕я, я не можу тоб╕ всього розказати. Але пов╕р, що це робиться заради Ганни. Так ╖й буде найкраще.

Безпорадний клубок т╕ла в с╕р╕й л╕карнян╕й п╕жам╕ ще дос╕ стояв у мене перед очима.

— Н╕ не краще! ╥╖ твоя мовчанка б╕льше добива╓ н╕ж хвороба!

— Не треба! Ти дума╓ш мен╕ легко? Не звони мен╕ б╕льше. Це стосу╓ться т╕льки мене ╕ ╖╖, ╕ н╕кого б╕льше.

Залунали коротк╕ гудки. Я в╕дн╕с телефон в передпок╕й, ╕ зачинився в себе в к╕мнат╕. Метаморфоза, що сталася з Серг╕╓м н╕як не вкладалася в голову. ╤ я хот╕в стати таким як в╕н?!

За вечерею я сид╕в негов╕ркий, коли раптом задзвонив телефон. Мати взяла трубку: "Алло?.. Так... То ти Таня? Що там у вас?.. Та-а?.. Зараз, зачекай..." Мати взяла телефон ╕ потягнула його в спальню, щ╕льно зачинивши за собою двер╕. Ми з батьком продовжили вечерю. В╕н намагався завести розмову про те чи ╕нше, але я в╕дпов╕дав без ентуз╕азму. Нарешт╕ до столу повернулася мат╕р. Вона не стала ╖сти, а склала руки на грудях. Батько п╕дв╕в голову:

— Що сталося?

— Звонила Таня Хвостенко. Так от, з годину тому наш син позвонив ╖м ╕ намагався переконати Серг╕я повернутися до Ганни.

— Не повернутися, а всього лиш ╖й позвонити, поговорити з нею, — я не м╕г втриматись, щоб не виправити покручен╕ факти.

— Це не сутт╓во. Михайле, це ж чужа с╕м'я. Яке ти ма╓ш право впихатися в ╖х справи ╕ давати поради? Тим б╕льше ти мало що зна╓ш, а вони прожили з Ганною б╕льше м╕сяця п╕д одним дахом. ╤ пов╕р, за той м╕сяць та нев╕стка ст╕льки з'╖ла нерв╕в Тетян╕ Микола╖вн╕, що на ц╕ле життя би вистарчило.

— Ра╕са, — дор╕кнув батько.

— Н╕, почекай, — в╕дмахнулась в╕д нього мат╕р.

— Михайле, — вона звернулась до мене, — ти подивися сам. Як там не було, вони не змогли жити разом, ╕ в к╕нц╕-к╕нц╕в знайшли якийсь компром╕с, на який вс╕ погодились, включаючи Ганну. ╥╖ влаштували в одну з найкращих л╕карень в Укра╖н╕. Зна╓ш, як то було тяжко владнати? Ц╕ла палата пропала на р╕к, а може ╕ б╕льше. А ск╕льки коштують ╕ноземн╕ л╕ки! А щоденний догляд! А зна╓ш, ск╕льки людей претенду╓ на м╕сце, ск╕льком хворим твому батьку доводиться в╕дмовляти кожен божий день!? Та за таке, сл╕д руки Хвостенкам ц╕лувати! Але цього ╖й мало. Тепер вона через тебе хоче настро╖ти Серг╕я проти батьк╕в.

— Неправда! — вихопилось в мене, — Жодних поручень вона мен╕ не давала! То я сам, з власно╖ ╕н╕ц╕ативи ╕ без ╖╖ в╕дома подзвонив.

— Михасю, ти вже дорослий але одночасно така ще дитина. В тебе дуже в╕дкрите ╕ дов╕рливе серце. Вона втерлася до тебе в дов╕ру ╕ тепер простесенько тобою ман╕пулю╓.

— Я що в тому поганого, коли б Серг╕й ╖й подзвонив ╕ поговорив? Х╕ба то так тяжко?

— А чому вона сама йому не подзвонить? Х╕ба то так тяжко? Особистий телефон, одразу коло л╕жка!

Я мовчав. Як ╖х переконати, що Ганнина горд╕сть не дозволить ╖й зняти трубку ╕ просити, що би ╖╖ в╕дв╕дали, вт╕шили, з нею поговорили.

— Тай й мова зараз не про них, а про тебе. Ти в нас розумний, все розум╕╓ш. Будь-ласка, я тебе прошу, пооб╕цяй, що ти б╕льше не будеш Хвостенкам дзвонити. ╤ ще. Ганна ╕ так вже ╖хн╓ добре ╕м'я дуже заплямувала. Нев╕домо, як ця вся ╕стор╕я в╕д╕б'╓ться на житт╕ ╕ кар'╓р╕ Василя Гл╕бовича та й найперше самого Серг╕я. Будь-ласка, н╕кому не кажи, що Ганна — то нев╕стка Хвостенк╕в. Нав╕що, що би люди даремне ляпали язиками. Пооб╕цяй, зараз же, я тебе дуже прошу.

Це зробити було не тяжко, тим б╕льше, що я вже Серг╕ю б╕льше дзвонити не збирався. Комусь розпов╕дати? — теж н╕. Я боявся, що мат╕р ще зажада╓, щоб я не бачив б╕льше Ганну, але вона видно цьому не надала великого значення. Я запевнив батьк╕в, що вчиню, як вони просять. Мат╕р заспоко╖лась, та й батько теж з╕тхнув з полегшенням.

Наступного дня я переступав пор╕г палати 223 з тяжким серцем. П╕сля довгих роздум╕в я вир╕шив н╕чого про розмову з Серг╕╓м не казати.

Ганна сид╕ла за столом з книгою. Л╕жко було акуратно застелене. Вона щось в╕дчула:

— Щось сталося? Ти сьогодн╕ зовс╕м ╕нший.

Я спробував в╕джартуватися, але жарт вийшов жалюг╕дним. Ганна пильно дивилась на мене, нав╕ть не посм╕хаючись:

— Якщо це щось про мене, про мою хворобу, то скажи прямо як все ╓. Я вол╕ю г╕рку правду в╕д п╕дсолодженно╖ брехн╕. Будь-ласка!

Я завагався. Може вона ╕ в правду мною ман╕пулювала, ╕ ма╓ якусь владу над╕ мною? Адже я не можу н╕чого в╕д не╖ приховати. Та й нав╕що? Якщо я з нею не буду в╕двертий, то тод╕ з ким я зможу, в ц╕лому б╕лому св╕т╕?

— Вчора я подзвонив Серг╕ю, — сказав я ╕ додав, пов╕льно добираючи слова, — Я не думаю, що в╕н тоб╕ подзвонить чи тебе тут в╕дв╕да╓.

— Нав╕що ти йому дзвонив? Не треба було! А вт╕м, може це й на краще. Я знала, що в╕н назавжди зникнув з мого життя, але попри все ще на щось спод╕валась, на якесь чудо. Тепер принайм╕ з'явилася ясн╕сть...

Вона з╕тхнула:

— Не переживай, я цю зв╕стку переживу. ╤ так Серг╕й мен╕ дуже багато дав. Прагнення до життя. Сили ╕ в╕ру почати все спочатку. Нав╕ть тод╕, коли мен╕ сказали про... Коли та принцеса спускалась по вузласт╕й стр╕чц╕, ╕ була вже майже коло свого рят╕вника, зовс╕м близько... Коли вона зойкнула ╕ впала... Стр╕чка не об╕рвалась, н╕, то лихий зм╕й... вжалив ╖╖ по справжньому... по смертельному... А Серг╕й... О, каваль╓ро, ти ╕ тод╕ не в╕дступив, п╕дхопив принцесу... Н╕, я на нього н╕коли не буду тримати зла. Та й, взагал╕, я тепер вже н╕ на кого не тримаю зла.

Принцесо! Страшна зм╕╓ва отрута оточила тво╓ серце, стиснула його смертельною пухлиною, але воно не здалося, воно ще здатне кохати ╕ вибачати. Вибачити нав╕ть тому, хто тебе так брутально об╕крав на дитинство в тринадцять рок╕в?! Нав╕ть батьку то╖ дитини, що ╖й не суджено було народитися?! Нав╕ть тому ╕дальго, що кинув тебе напризволяще посеред Чорного л╕су?!

Я наважився запитати прямо:

— Що м╕ж вами сталося?

Вона замислилась.

— Звичайна банальна ╕стор╕я, хоча для тих хто в н╕й живе, вона н╕коли не банальна. Не треба було пере╖зджати до Ки╓ва, тим паче жити разом з батьками. Навалились всяк╕ побутов╕ др╕бниц╕, а Серг╕й розривався м╕ж мною ╕ мат╕р'ю. Пот╕м мо╓ нездужання виявилося, ╕ мене поклали в л╕карню, на обстеження, хоча сенсу в тому я не бачила н╕якого. Неоперабельна ╕ все, нав╕що мучити ╕ себе ╕ р╕дних? Пот╕м, я думаю, моя медична справа потрапила на оч╕ Хвостенк╕в. Ти сам зна╓ш, що там. Серг╕й ╕ так знав, я йому все розказала перед зам╕жжям. За крок до могили, пощо брехати чи вивертатися, тим паче перед найдорожчою людиною? Але для його батьк╕в то в╕дкриття стало великим шоком. Тетяна Микола╖вна приб╕гла до мене в л╕карню, ╕... ну це не сутт╓во. Для мене ╓дино важливим було т╕льки то, що скаже ╕ вир╕шить Серг╕й. Але його я б╕льше вже н╕ разу не бачила. Т╕льки раз дали мен╕ телефонну трубку, ╕ Серг╕й пов╕домив, що найкраще буде, якщо мене переведуть до спец-л╕карн╕ в Львов╕, де мен╕ створять вс╕ умови, але я мушу перервати всяк╕ зв'язки з ними. Я н╕коли не забуду, те друге, сипле, дихання з трубки, Тетяни Микола╖вни, як вона сто╖ть в сина за спиною ╕ кива╓ головою в знак згоди... Може я вигадую, або в мене були галюц╕нац╕╖. Фактом залиша╓ться те, що в╕н мен╕ сказав, а чи з власно╖ вол╕, чи з примусу, не знаю. Але я все ще спод╕валася, що одного дня, в╕дчиняться двер╕ палати, з'явиться в╕н, м╕й благородний каваль╓ро, ╕ забере мене зв╕дси. Але видно не судилось...

— ╤ ти згодилась на так╕ умови?

Ганна сумно хитнула головою:

— Н╕. Я пам'ятаю, як я з розпач╕ кричала в трубку: "Не в╕р ╖й! Мен╕ краще жити на вулиц╕ з тобою, ан╕ж в достатку без тебе!", але в╕н сказав: "Я тоб╕ не в╕рю!", а тод╕ я почула коротк╕ телефонн╕ гудки, а кр╕зь них я ще почула сипле задоволенне каркання. Захиталася к╕мната, ст╕л... Я не пам'ятаю, що було дал╕, прийшла до тями я вже в л╕жку.

— Не треба дал╕, заспок╕йся! — благав я ╖╖.

— Н╕, треба! Я хочу, що хоча б ти, хоча б одна людина мен╕ пов╕рила! Я не тому за Серг╕я зам╕ж вийшла, що б вмерти в комфорт╕. П╕сля чотирьох рок╕в дитячого будинку, н╕що, н╕яка д╕ра, не страшна... Але все життя мо╓ склалося так не до ладу. Мен╕ лише треба було, що б в останн╕ дн╕ поруч була кохана людина. Та й нав╕ть не коханий, хай просто друг. Хтось, нав╕ть чи╓ мовчання в рад╕сть. Хай не кожен день, хай нав╕ть коротка зустр╕ч, раз в тиждень. Просто знати, що десь ╓ хтось, хто тебе по людяному пошкоду╓. ╤ все. Решту я витримаю. Не треба дорогих л╕к╕в, спец-л╕карень, довгих процедур. Х╕ба... я прошу... так багато?..

Тут вона не стрималась, ╕ сльози горохом покотились по щокам. Я п╕д╕йшов до не╖, ╕ пригорнув ╖╖ до себе. Вона заховала обличчя в мене на грудях, ╕ я в╕дчув гаряч╕ сльози кр╕зь сорочку. Так ми дво╓ стояли, завмерши, коли раптом двер╕ палати в╕дчинилася, ╕ на пороз╕ з'явилася моя мати. Ми вс╕ тро╓ он╕м╕ли. Першою, прийшла до тями мат╕р.

— Михайло, — в ╖╖ голос╕ задзвен╕ла криця, — ця хвора ма╓ зараз назначений курс л╕кування. Будь-ласка залиши палату.

Я опустив руки, ╕ зробив крок назад. Ганна с╕ла на ст╕льчик ╕ затулила лице руками.

— Мамо, це — Ганна Березюк.

— Я знаю. Але порядок ╓ порядок, я мушу провести процедури. Тут тоб╕ зараз не м╕сце.

Я кинув прощальний погляд на Ганну, але вона сид╕ла непорушно. ╥╖ лиця не було видно, але поза ╖╖ була роздавлено розпачлива. Я вийшов з палати з набагато тяжчим серцем н╕ж я туди зайшов.

Про те, що чекало на мене вдома, я нав╕ть не п╕дозрював. Вечором батьки, а тобто властило мат╕р за мовчазно╖ участ╕ батька, почали мене "пиляти". Не хочу всього детально переказувати. Але вся розмова зводилася, мов з╕псована патефонна плат╕вка, до: замужня, нев╕рна, невдячна, скритна, хвора, червива, отруйна, гуляща, нервозна, пом╕шана, з с╕м'╖ алкогол╕к╕в ╕ бандюг, не зповна розуму, споганена сов╕тським дитячим домом, спала з викладачами, вбила свою дитину, кололась бог зна чим, паскудить чистих парубк╕в, зрадить як ╕ Серг╕я, пов╕я, наркоманка, токсикоманка, алкогол╕чка, ╕стеричка, напасть, погань...

Даремно я намагався щось довести. Н╕чого Ганн╕ в╕д мене не треба, лише звичайного людського сп╕вчуття. Звичайне людське сп╕вчуття? А як вона на шию в╕шалася, притискалася мов остання шльондра? Чому ви так напада╓те на нещасну д╕вчину за минул╕ гр╕хи, х╕ба христ╕анська церква не вчить протягнути руку ближньому? А х╕ба ╖й вже не протягували руку, а якою чорною невдячн╕сть вона в╕дпов╕ла? ╤ не дор╕кай нам церквою: сам вирости дорослих д╕тей, ╕ т╕льки тод╕ зможеш зрозум╕ти, що до чого! ╤ х╕ба церква не каже перш за все поважати батька ╕ мат╕р?

Я був мов в чаду. Може д╕йсно, вс╕ ╕нш╕: батьки, Хвостенки, Серж, вс╕ прав╕, а лиш я щось недобачаю? Не може бути, щоби з╕ ст╕лькох страшних звинувачень вс╕ були безп╕дставн╕! ╤ чому я н╕кого н╕ в чому не можу переконати, ╕ вс╕ мо╖ аргументи повертаються ╕ б'ють по потилиц╕, мов бумеранг? Де правда, де вигадка, що в╕д мене хочуть? Я почав втрачати зв'язок з реальн╕стю. Але щось, десь глибоко ще трималось, не переривалось, може д╕йсно як╕сь в╕дьмовськ╕ чари, ╕ я н╕як не м╕г пристати на вимогу матер╕: поклястись, пооб╕цяти, згодитись н╕коли б╕льше Ганни не бачити.

Вмовляння, сльози, ридання: безв╕дпов╕дальний, безсердечний, невдячний, жорстокий, малим на руках носили, недо╖дали, зробили все щоб поставити на ноги, жодно╖ пошани до батьк╕в, переступить нав╕ть через материнськ╕ сльози, самолюб, его╖ст, яких св╕т не вид╕в... Кожне слово ранило. Невже д╕йсно я таким вир╕с? Невже д╕йсно я зрекуся батьк╕в, знищу нашу с╕м'ю, не поступлюся, ╕ все заради яко╖сь зло╖ примхи, заради шльондри, об яку ноги витерти бридко?

Але те, десь там в сам╕й глиб╕н╕, хоч ╕ викривилося, але не розпалось, втрималось. Якби я був набагато старшим, то напевне би посив╕в за той веч╕р, котрому не видно було н╕ к╕нця н╕ краю.

Нарешт╕ батько знайшов тимчасовий компром╕с, який хоч ╕ незадовольнив жодного з нас, але дав шанс передиху: мене в╕дправлять на тиждень в Одесу, до т╕тки Тамари, мамино╖ сестри, що б я там в╕дпочив, розв╕явся, ╕ спок╕йно все зважив. А щодо л╕карняно╖ бази данних, то завтра, в п'ятницю, я все перев╕ру ╕ заокруглюсь, так щоб все працювало тиждень без мене. Це не н╕який не вих╕д, але вс╕ ми на той момент були так╕ винервован╕ ╕ змучен╕ безвих╕дн╕стю, що погодилися. Мати п╕шла дзвонити ╕ домовлятись, а я зачинився в себе.

Зранку я не став сн╕дати з батьками, сказавши що багато роботи на сьогодн╕, вхопив канапку, ╕ поб╕г в л╕карню. Роботи д╕йсно було багато, ╕ щоб не марнувати часу я одразу вс╕вся за комп'ютер. Робота завжди мене заспокоювала, ╕ я швидко втягнувся. До Ганни я вир╕шив п╕ти трохи п╕зн╕ше, коли на душ╕ трохи втишиться ╕ заспоко╖ться. Десь коли п╕в десято╖, зайшла мат╕р ╕ сказала, що батько все владнав, ╕ нав╕ть (о чудо, серпень, сезон в╕дпусток!) д╕став квиток на по╖зд, що в╕дправля╓ться сьогодн╕ о дев'ят╕й вечора.

— А зворотн╕й квиток на коли?

— На нед╕лю, двадцять третього.

Аж дев'ять дн╕в!

— Зак╕нчуй ╕ зв╕льняйся поран╕ше, ╕ йди додому збиратися. Ми з батьком будемо вдома коло сьомо╖, в╕н тебе в╕двезе машиною на вокзал.

— Добре, — в╕дпов╕в я, ╕ повернувся до комп'ютера.

Мати постояла хвильку, з╕тхнула, ╕ п╕шла.

Тако╖ оперативност╕ я не чекав. Якесь тривожне в╕дчуття почало мене гн╕тити. Невже я д╕йсно набрався в╕д Ганни яко╖сь г╕пер-чутливост╕? Н╕сен╕тниця якась. Я спробував розслабитись, але тривога т╕льки посилилась. Я мушу ╖╖ побачити! Я з жалем залишив недок╕нчену роботу, вимкнув мон╕тор, ╕ вийшов. Як я м╕г тод╕ знати, що вже н╕коли то╖ роботи не док╕нчу!

Коли я переходив подв╕р'я, я в╕дчувався як в аквар╕ум╕, н╕би з кожного в╕кна сл╕дкували за мною, впиваючись мен╕ в спину поглядами. Справжня напасть!

Коли я зайшов в палату номер 223 ╕ побачив Ганну, що стояла коло розчиненого в╕кна, в стовп╕ сонячного св╕тла, мен╕ мов кам╕нь спав з серця. Коли вона побачила мене, вона прос╕яла, ╕ це була чи на найкраща ╖╖ усм╕шка:

— Ти таки прийшов!

— Як ти себе почува╓ш? — запитався я.

— Моментальне феноменальне покращення, випадок без прецедент╕в в ╕стор╕╖ медицини, — вона грайливо потупила оч╕, — Параск╕вна була права.

Тепер, коли я був коло не╖, вс╕ сумн╕ви минулого вечора моментально випарувалися. Але мою по╖здку не в╕дм╕ниш.

— В мене мало часу. Я тоб╕ мушу сказати, що сьогодн╕ вечером я ви╖зджаю на тиждень до Одеси.

— Чому?

— Це довга ╕стор╕я, — ╕ тут мене вразило що саме такими словами в╕дмовився в╕д пояснень Серг╕й. Невже я стаю таким же як ╕ в╕н? — Н╕, це сумна ╕стор╕я. Дуже сумна. Мо╖ батьки категорично проти, що би я з тобою зустр╕чався, чи нав╕ть просто в╕дв╕дував. А я не зм╕г ╖х переконати.

Чому, чому я приношу зл╕ в╕ст╕ в цю палату?

— Ан╕ вони мене, — додав я швидко. — ╤ в к╕нц╕-к╕нц╕в ми вир╕шили, що на данний момент буде найкраще, якщо я ви╖ду кудись на тиждень.

— Чому? — повторила вона.

— В╕дпочити в╕д цього всього, розв╕ятись, спок╕йно все переосмислити.

Я почув над вухом сипле вороняче каркання. Я рвучко обернувся: н╕кого. Що це з╕ мною робиться? Що я кажу? В╕дпочити в╕д Ганни? Розв╕юватись, поки вона тут вмира╓? Я з╕тхнув. Перед нею ╓диною нав╕що вивертатися?

— Н╕, тому що це був ╓диний вар╕ант, на який згодились батьки. Але я повернусь, обов'язково повернусь. В мене зворотн╕й квиток на двадцять трет╓. Я повернусь, я об╕цяю. Я буду до тебе знову приходити. Всього лише тиждень, трохи б╕льше, а пот╕м все буде як ╕ ран╕ше.

Кар-кар! Я хот╕в в╕дмахнутися, втратив х╕д думок, ╕ замовк. Що я кажу? Чи д╕йсно я в╕рю в це? Що буде як ран╕ше? Чи щось може бути як ран╕ше? Ганна теж замислилась а тод╕ сумно озвалась:

— Добре, я буду на тебе чекати... Але якесь передчуття каже мен╕, що ми вже б╕льше не зустр╕немось.

— Н╕, я скоро повернусь, побачиш!

— Дай боже! Може то все мо╖ нерви. Але на всякий випадок, мало що може бути, мен╕ би хот╕лось тепло, по-дружньому з тобою попрощатися. Якщо ми знов зустр╕немось, це не зашкодить, — вона засм╕ялась, ще одне "моментально феноменальна покращення", — але якщо н╕, то ось як я хочу, щоб ми з тобою попрощалися.

Вона п╕д╕йшла, взяла мо╖ долон╕ в сво╖, ╕ спок╕йно, майже урочисто, глянула мен╕ прямо у в╕ч╕.

— Михайле, на прощання я хочу сказати, що ти дуже гарна людина, з щирим серцем, ╕ я надзвичайно щаслива, що нам випало зустр╕тися. Ти мене дуже-дуже п╕дтримав, ст╕льки мен╕ подарував, нав╕ть за такий короткий час. ╤ що би в майбутьньому не трапилось, що би ти не вир╕шив чи вчинив, н╕що в св╕т╕, я повторюю, н╕що в св╕т╕, нав╕ть тво╖ майбутн╕ вчинки, якими би вони не були, не зможуть затьмарити мо╓╖ св╕тло╖ згадки про тебе. Допоки я волод╕ю сво╖ми думками ╕ св╕дом╕стю. Це я тоб╕ урочисто об╕цяю.

Вона змовкла ╕ лаг╕дно провела сво╖ми долонями, тенд╕тними мов пелюстки орх╕де╖, по мо╖м. А що м╕г сказати я? Я був зовс╕м розгублений, заскоченний. Мен╕ хот╕лося ╖╖ обняти, притиснути до себе, ╕ н╕защо ╕ н╕коли не в╕дпускати, але я не м╕г. Так╕ обставини, все так заплуталось. Я дав слово батькам, що ви╖ду з╕ Львова на тиждень, ╕ тепер мушу дотримати об╕цянку.

— Це все, що я хот╕ла тоб╕ сказати. А тепер йди... Йди, будь-ласка.

— Прощай, — т╕льки це я зм╕г видавити з себе.

— Прощай, ╕ не бери все так близько до серця, — вона спробувала п╕дбадьорливо мен╕ посм╕хнутись.

Я повертався назад ╕ сумн╕ думки ро╖лись в мене в голов╕. Чому кохання, те справжн╓, велике, на яке я ст╕льки чекав, про яке я ст╕льки мр╕яв, мус╕ло прийти ось так? Чому вс╕ навколо мене, а перш за все найр╕дн╕ш╕ люди, мусять ╖╖ ненавид╕ти? Хто ╖й призначив лише р╕к життя? Нав╕що вона замужем за ╕ншим, за чолов╕ком, що ╖╖ в╕др╕кся? Як сталося, що момент, коли нам в╕дкрилася щира вза╓мн╕сть, виявився таким г╕рким? Доле, доле, зв╕дки ти така взялася?

Не знаю, чи то провид╕ння, чи втрутився чийсь ангел-хоронитель, Ганни а може м╕й власний, але в тому шаленному ро╖ думок, одному правильному ╕ важливому питанню таки вдалося достукатись до мо╓╖ св╕домост╕, ╕ воно, мов лавина потягнуло за собою нов╕ ╕ нов╕ думки ╕ сумн╕ви, т╕, яким судилося зм╕нити все мо╓ життя: А х╕ба хоч колись в сво╖х мр╕ях ╕ спод╕ванням я просив, що би все було просто ╕ легко? Ск╕льки раз, замр╕яним школярем, я вихоплював свою майбутню кохану з палаючого будинку, тонучого корабля, чи з лап граб╕жник╕в? Чи не завжди м╕рою мого почуття була готовн╕сть на будь-як╕ невзгоди, геро╖чн╕ вчинки, велик╕ пожертви? ╤ якщо я зараз в╕дступлю, то не буде це те ж саме, коли би я просто перекреслив сво╓ попередн╓ життя, вс╕ прагнення, ╕ принципи? Як я поясню, коли я зустр╕нуся з п'ятнадцятир╕чним собою самим, що було справжн╓ кохання, був ╕ палаючий будинок, ╕ вона була в ньому, ╕ гинула в вогн╕, ╕ простягала до мене руки, а я пройшов повз все, бо обставини, бо заплутано? Як я скажу: "Все про що ти зараз мр╕╓ш, то сентиментальн╕ дурниц╕. Пов╕р на слово свому майбутньому житт╓вому досв╕ду!" А чи зможу я спок╕йно жити пот╕м, коли Ганни не стане, з думкою, що я став для не╖ ще одним жорстоким ударом дол╕, що можливо, якби я був би поруч, то зм╕нив би ц╕лий св╕т для не╖ на краще? Чи не ╓ це власне те Велике Випробовування, по якому моя душа, все мо╓ земне життя, буде в п╕дсумку важитися?

╤ я зрозум╕в, що мен╕ сл╕д робити. ╤ раптом, шлях перед╕ мною виявився таким легким-легким, ╕ все стало таким простим ╕ очевидним. Адже я заберу з собою найкращ╕ з╕ сво╖х надбань: найзапов╕тн╕ш╕ мр╕╖, як╕ збулися, золоте дитинство ╕ св╕тлу юн╕сть, де я завжди зможу знайти притулок, благородн╕ ╕деали, котрим залишився в╕рний, життя в якому з'явилися ╕ зм╕ст, ╕ мета, ╕ кохання. Це дуже багато. Цього багатства в мене н╕хто ╕ н╕коли не зможе в╕д╕брати, якщо я сам його не розтринькаю!

...За пару крок╕в до дверей комп'ютерно╖, я розвертаюсь на сто в╕с╕мдесят градус╕в. Все мо╓ життя розверта╓ться на сто в╕с╕мдесят градус╕в. А може навпаки, випрямля╓ться в╕д вчорашнього крену. Дорога веде туди, в другий корпус...

...Я обн╕маю ╖╖, ╕ (о диво!) кр╕зь запах л╕карн╕ та хвор╕б, я в╕дчуваю переможне буяння трав, карпатськ╕ полонини, в╕льний г╕рський в╕тер. То таке щастя, всец╕ло розчинитись, вбирати в себе, безстрашно блукати в тому кв╕тучому розма╖, знати що тут моя нова дом╕вка, моя справжня дом╕вка...

... — Кхи-кхи, — Параск╕вна сто╖ть в дверях, — Ф╕з╕отерап╕я по-мо╓му п╕сля об╕ду, а зараз мають бути процедури ╕ншого типу.

— Василино Параск╕вно, — я раптом згадую ╖╖ повне ╕м'я, воно звучить як музика, все тепер звучить як музика! — будь-ласка дайте нам ще хвилину самим побути! Тут питання життя ╕ смерт╕...

... — Сьогодн╕ в вечором я викраду тебе з зло╖ веж╕. Згодна?

Ганна ся╓.

— Простирадла на стр╕чки дерти? — змовницьки пита╓ вона.

Про це я не подумав! Ми п╕дходим до в╕кна. Другий поверх, не так вже й низько. Перегляда╓мося. Я зв'язав сво╓ життя з такою авантюристкою! Але як тим благальним очам в╕дмовити? Та й де це чувано, щоб чар╕вна полонянка вт╕кала через прох╕дну?

— Дери, — згоджуюся я, — але будь обережна!..

...Я виходжу з палати ╕ виразно прикладаю палець до губ. Наша славна Параск╕вна хита╓ головою:

— А я думала, молоде недосв╕дчене...

Еп╕лог

...Мен╕ би дуже-дуже хот╕лося зак╕нчити казку тут, але тут вона не к╕нча╓ться...

...Я бреду через Чорний л╕с, а на руках у мене вмира╓ принцеса. Отрута злого зм╕я розповзлася по всьому ╖╖ т╕лу, покрутила ╖╖ колись б╕л╕ руки ╕ ноги, спотворила ╕ омертвила обличчя. ╤ все ж, нав╕ть при св╕тл╕ т'ямного м╕сяця я вгадую колишню хвилюючу красу, ╕ для мене принцеса така ж прекрасна, як ╕ в той день, коли я ╖╖ вперше побачив.

Я знаю, десь ╓ св╕тлий день, весела зелень, тепле сонце, що могли би повернути принцесу до життя, зняти чари. Але це дуже далеко ╕ принцеса помре ран╕ше н╕ж я туди дойду. Чорний л╕с виявився набагато колюч╕шим, густ╕шим, жорсток╕шим, н╕ж я м╕г соб╕ уявити, без жодного просв╕тку. Але я не залишив принцесу.

Все мо╓ т╕ло ни╓ в╕д втоми ╕ болю. Розум твердить: зупинись, впадь на землю, спочинь, чи не все одно, де ╖й вмерти, тут, чи в тих хащах, сто метр╕в дал╕. Але серце блага╓: хай вона хоч помре з над╕╓ю, що ми вже майже там, майже дойшли, що я знаю, куди ми бредемо ╕ нав╕що, це ╓дине, що ще можна для принцеси зробити. ╤ я не зупиняюсь, йду ╕ йду, бережно захищаючи ╖╖ сво╖м т╕лом в╕д густих колючих в╕т.

С╕чень 2008, П╕ттсбург, Пенсильван╕я

(C) Copyright Oleg Pikhurko